ДИСКЛЕЙМЕР: Привіт. Я — людина, яка щиро любить Україну. В мене стоїть регулярний платіж на донат, знаю різницю між Брюховичами й Брюсселем, і можу з ходу процитувати Шевченка — не тільки з 100 гривень. Але днями мені довелось допомагати племінниці і я відкрила її шкільний підручник з історії і мене як людину яка довго вивчала нашу історію за межали шкільної літератури ніби током ударило.
У шкільній версії історії всі герої — безгрішні. Святі, янголи, лицарі світла. Якщо вони когось убили — це була “вимушена самооборона”. Якщо влаштували погром — “народний гнів”. Якщо продали автономію за кілька бочок горілки — “стратегічна угода”.
Ця стаття не для того, щоб знецінити цих людей. Вони справді багато зробили. Часто — те, що не зробив би ніхто інший. Вони билися, ризикували, жертвували — і, можливо, без них ми би не мали того, що маємо зараз. Але. Любити не означає сліпо імітувати. Історія — це не казка, де добрі завжди добрі, а погані — просто з інших країн.
Це текст для тих, хто готовий визнавати складність. Для тих, хто не хоче дивитись на минуле через рожеві окуляри з тризубом. Якщо герої мали тінь — давайте її визнаємо. Якщо святі були священниками з сокирою — давайте скажемо про це вголос.
Бо патріотизм — це не коли ти закриваєш очі. Це коли ти не боїшся бачити. Навіть якщо воно — страшне. Навіть якщо в тебе після того — тригодинна сварка з бабою.
Отже. Уявіть, що ви в середньовічній Україні. Часи важкі, медицина — молитва і п’явки, зуби — розкіш, а князі — в основному або психопати, або фанати багатожонства. Але не хвилюйтеся! Навіть якщо ви вбиваєте родичів, топите язичників і палите села, у вас усе ще є шанс стати “святим”, а то й “національним героєм”. Так, історія — це конкурс популярності, і ми маємо для вас кілька блискучих прикладів, як саме це працює.
1. Володимир Великий: від ґвалтівника до святого з іменем в метро
Володимир — це той самий хлопець, завдяки якому ти зараз відзначаєш «День Хрещення Русі» і чомусь відчуваєш провину, що не пішов у церкву. Але давайте подивимось правді в очі: цей дядько починав кар’єру з братовбивства і язичницьких оргІй.
У нього було 800 наложниць (після прийняття християнства теж). Вісім. Сотень. Це не гарем — це доволі велике село.
Він приносив людські жертви — реальні, не метафоричні. Просто кидав християн у річку як спеціальні привітальні пакунки.
А потім він такий: “Ну окей, християнство — топ”. І в один момент, з дуже щирих, абсолютно не політичних причин, він масово хрестить Русь. Силою. У стилі: або ти з Христом, або з рибами.
І от — бінго! — рівноапостольний. Святість +100. А всі його сексуальні, ритуальні й феміцидні кар’єрні рішення — забуваємо. Тепер він на іконі. З німбом. До речі людські жертвоприношення не пропали після прийняття християнства
2. Богдан Хмельницький: Петро І вам не брат, але з москалями поживемо
Хмельницький — це той, з ким у шкільних підручниках Україна починається знову розквітати. Але правда в тому, що Богдан дуже любив дві речі:
-війни;
-підписувати союзи з усіма підряд.
Коли його особисто образив польський шляхтич (коротка історія: побили, відібрали маєток, вкрав дружину — типова п’ятниця), він такий: “А не влаштувати б мені повстання, бо у мене екзистенційна криза?” (Коли це робили з звичайними українцями роками йому було байдуже)
І от почалося. Козаки, татари, гайдамаки — всі зібралися. Проти поляків — окей, це ще можна зрозуміти. Але потім, коли стало гаряче, Хмельницкий подумав: “Гм, знаєш, хто точно нас не зрадить і ніколи не знищить нашу автономію? МОСКОВІЯ!”
спойлер: Вони зрадять і знищать.
І ще — не забудьте про погроми. Так, повстання проти шляхти супроводжувалося масовими вбивствами українців і євреїв. За деякими оцінками, десятки тисяч. Але в шкільному підручнику про це так, м’яко: “тяжкі часи, народний гнів”. Ну ясно. “Тяжкі часи” — це коли тобі погано, а не коли ти ріжеш людей ножем.
3. Степан Бандера: або як вусатий фанат диктатури став плакатом
Бандера — це вишенька на торті українських суперечностей. В одних він — герой, у інших — сатана. Якби він був коментарем на YouTube, то це був би “тупі хахли!” і “Слава Україні!” в одному реченні.
Факт: Бандера був частиною організації, яка практикувала політичні вбивства. Типу: “Ти з нами не згоден? Ну тоді до побачення, в буквальному сенсі”.
Ще факт: на початку війни ОУН-Б бачила в нацистах “такі собі союзнички”, типу тимчасово.
І ще факт: його хлопці причетні до Волинської різанини — масового знищення польського населення. Бандера особисто не рубав людей, але його ідеологія цілком дозволяла. (Він про це стурбовано мовчав)
І як же це все виправдали? Ну, він сидів у німецькому концтаборі, а ще — був за незалежність. А “за незалежність” — це в наших з вами підручниках як чит-код. Все, що ти робиш, автоматично стає героїзмом.
4. Симон Петлюра: не керую армією, але керую погромами. Або ні?
Петлюра — глава УНР. Тобто, президент, коли в країні не було електрики, зате було 700 отаманів, які всі вважали себе головнокомандувачами. Це як грати в багатокористувацький шутер без інтернету — все одно стріляють, але звідки і чому — незрозуміло.
За час його правління українська армія влаштувала сотні єврейських погромів. Він їх прямо не наказував, але й не спинив. Типу: “Я шо, їм мама?”
Його вбили у Парижі. Вбивця — єврей, чия родина загинула в одному з тих самих погромів. Але в нашому міфі Петлюра — мученик, герой, а не чувак, у якого було щось типу «держави, але без відповідальності».
Висновок: історія — це не Вікіпедія. Це TikTok версії з минулого.
Щоб стати героєм в шкількій історії України, не обов’язково бути добрим. Треба бути драматичним. І бажано — вмерти трагічно. Бо тоді всі гріхи можна списати на “такі були часи”, а твоє обличчя приклеять на мурал із гаслом “Свобода понад усе”.
Мораль: не вір усім німбам, які тобі показують. Бо часто під німбом — та сама стара сокира. Тільки ретушована.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар