Перейти до основного вмісту

Намалюй собі героя: репутація — річ гнучка

 ДИСКЛЕЙМЕР: Привіт. Я — людина, яка щиро любить Україну. В мене стоїть регулярний платіж на донат, знаю різницю між Брюховичами й Брюсселем, і можу з ходу процитувати Шевченка — не тільки з 100 гривень. Але днями мені довелось допомагати племінниці і я відкрила її шкільний підручник з історії і мене як людину яка довго вивчала нашу історію за межали шкільної літератури ніби током ударило.

У шкільній версії історії всі герої — безгрішні. Святі, янголи, лицарі світла. Якщо вони когось убили — це була “вимушена самооборона”. Якщо влаштували погром — “народний гнів”. Якщо продали автономію за кілька бочок горілки — “стратегічна угода”.

Ця стаття не для того, щоб знецінити цих людей. Вони справді багато зробили. Часто — те, що не зробив би ніхто інший. Вони билися, ризикували, жертвували — і, можливо, без них ми би не мали того, що маємо зараз. Але. Любити не означає сліпо імітувати. Історія — це не казка, де добрі завжди добрі, а погані — просто з інших країн.

Це текст для тих, хто готовий визнавати складність. Для тих, хто не хоче дивитись на минуле через рожеві окуляри з тризубом. Якщо герої мали тінь — давайте її визнаємо. Якщо святі були священниками з сокирою — давайте скажемо про це вголос.

Бо патріотизм — це не коли ти закриваєш очі. Це коли ти не боїшся бачити. Навіть якщо воно — страшне. Навіть якщо в тебе після того — тригодинна сварка з бабою.


Отже. Уявіть, що ви в середньовічній Україні. Часи важкі, медицина — молитва і п’явки, зуби — розкіш, а князі — в основному або психопати, або фанати багатожонства. Але не хвилюйтеся! Навіть якщо ви вбиваєте родичів, топите язичників і палите села, у вас усе ще є шанс стати “святим”, а то й “національним героєм”. Так, історія — це конкурс популярності, і ми маємо для вас кілька блискучих прикладів, як саме це працює.


1. Володимир Великий: від ґвалтівника до святого з іменем в метро

Володимир — це той самий хлопець, завдяки якому ти зараз відзначаєш «День Хрещення Русі» і чомусь відчуваєш провину, що не пішов у церкву. Але давайте подивимось правді в очі: цей дядько починав кар’єру з братовбивства і язичницьких оргІй.

У нього було 800 наложниць (після прийняття християнства теж). Вісім. Сотень. Це не гарем — це доволі велике село.

Він приносив людські жертви — реальні, не метафоричні. Просто кидав християн у річку як спеціальні привітальні пакунки.

А потім він такий: “Ну окей, християнство — топ”. І в один момент, з дуже щирих, абсолютно не політичних причин, він масово хрестить Русь. Силою. У стилі: або ти з Христом, або з рибами.

І от — бінго! — рівноапостольний. Святість +100. А всі його сексуальні, ритуальні й феміцидні кар’єрні рішення — забуваємо. Тепер він на іконі. З німбом. До речі людські жертвоприношення не пропали після прийняття християнства


2. Богдан Хмельницький: Петро І вам не брат, але з москалями поживемо

Хмельницький — це той, з ким у шкільних підручниках Україна починається знову розквітати. Але правда в тому, що Богдан дуже любив дві речі:

-війни;

-підписувати союзи з усіма підряд.

Коли його особисто образив польський шляхтич (коротка історія: побили, відібрали маєток, вкрав дружину — типова п’ятниця), він такий: “А не влаштувати б мені повстання, бо у мене екзистенційна криза?” (Коли це робили з звичайними українцями роками йому було байдуже)

І от почалося. Козаки, татари, гайдамаки — всі зібралися. Проти поляків — окей, це ще можна зрозуміти. Але потім, коли стало гаряче, Хмельницкий подумав: “Гм, знаєш, хто точно нас не зрадить і ніколи не знищить нашу автономію? МОСКОВІЯ!”

спойлер: Вони зрадять і знищать.

І ще — не забудьте про погроми. Так, повстання проти шляхти супроводжувалося масовими вбивствами українців і євреїв. За деякими оцінками, десятки тисяч. Але в шкільному підручнику про це так, м’яко: “тяжкі часи, народний гнів”. Ну ясно. “Тяжкі часи” — це коли тобі погано, а не коли ти ріжеш людей ножем.


3. Степан Бандера: або як вусатий фанат диктатури став плакатом

Бандера — це вишенька на торті українських суперечностей. В одних він — герой, у інших — сатана. Якби він був коментарем на YouTube, то це був би “тупі хахли!” і “Слава Україні!” в одному реченні.

Факт: Бандера був частиною організації, яка практикувала політичні вбивства. Типу: “Ти з нами не згоден? Ну тоді до побачення, в буквальному сенсі”.

Ще факт: на початку війни ОУН-Б бачила в нацистах “такі собі союзнички”, типу тимчасово.

І ще факт: його хлопці причетні до Волинської різанини — масового знищення польського населення. Бандера особисто не рубав людей, але його ідеологія цілком дозволяла. (Він про це стурбовано мовчав)

І як же це все виправдали? Ну, він сидів у німецькому концтаборі, а ще — був за незалежність. А “за незалежність” — це в наших з вами підручниках як чит-код. Все, що ти робиш, автоматично стає героїзмом.


4. Симон Петлюра: не керую армією, але керую погромами. Або ні?

Петлюра — глава УНР. Тобто, президент, коли в країні не було електрики, зате було 700 отаманів, які всі вважали себе головнокомандувачами. Це як грати в багатокористувацький шутер без інтернету — все одно стріляють, але звідки і чому — незрозуміло.

За час його правління українська армія влаштувала сотні єврейських погромів. Він їх прямо не наказував, але й не спинив. Типу: “Я шо, їм мама?”

Його вбили у Парижі. Вбивця — єврей, чия родина загинула в одному з тих самих погромів. Але в нашому міфі Петлюра — мученик, герой, а не чувак, у якого було щось типу «держави, але без відповідальності».


Висновок: історія — це не Вікіпедія. Це TikTok версії з минулого.

Щоб стати героєм в шкількій історії України, не обов’язково бути добрим. Треба бути драматичним. І бажано — вмерти трагічно. Бо тоді всі гріхи можна списати на “такі були часи”, а твоє обличчя приклеять на мурал із гаслом “Свобода понад усе”.

Мораль: не вір усім німбам, які тобі показують. Бо часто під німбом — та сама стара сокира. Тільки ретушована.





Климчук Артемія



Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Чому робота з дому виснажує більше, ніж офіс — особливо якщо ти постійно на дзвінках

  Здається, що працювати з дому — це комфорт.  Немає дороги.  Немає офісного шуму.  Можна зробити каву, сісти зручно, працювати у своєму ритмі.  Але якщо твоя робота — це дзвінки, графік і постійна взаємодія з людьми…  до кінця дня ти відчуваєш себе так, ніби прожив два.  І справа не тільки в кількості задач.  Справа в тому, як саме ця робота навантажує тебе. 1. Кожен дзвінок — це міні-стрес, навіть якщо ти цього не помічаєш.  Перед кожним дзвінком мозок робить маленьку підготовку:  що скажуть?  як відреагують?  чи буде конфлікт?  Навіть якщо ти досвідчений і впевнений —  ця мікронапруга все одно є.  Кожен дзвінок це серія мікростресів без повного відновлення. 2. Ти постійно тримаєш емоції під контролем Навіть коли клієнт:  грубий,  агресивний,  ігнорує,  провокує,  ти не можеш відповісти так, як хочеться.  Ти контролюєш:  тон голосу,  слова,  реакцію.  І це велич...

Чому після Другої світової війни масово висаджували тополі

Коли закінчилась війна, міста були не просто зруйновані — вони були непридатні для нормального життя. Руїни, пил, відсутність зелені, погане повітря, спека влітку.
Люди повертались у простір, який треба було відновлювати буквально з нуля. І саме в цей момент з’являється рішення, яке сьогодні багатьом здається дивним —
масова висадка тополь. Але це було не випадково. Це була продумана стратегія. Контекст часу: чому взагалі потрібні були дерева Після війни: -знищені парки і сквери -спалені або вирубані дерева -активне будівництво → пил і бруд -відсутність тіні і перегрів міст Зелені насадження були не “декором”, а необхідністю для виживання міського середовища. Дерева: -очищують повітря -знижують температуру -створюють комфорт для життя Але була проблема — часу не було. Чому саме тополя Тополя стала ідеальним варіантом через поєднання кількох факторів. 1. Максимальна швидкість росту Це ключовий момент. Тополя: -росте значно швидше за більшість дерев -вже через 3–5 років дає відчутну тінь...

Людина, яка живе лише 7 секунд: реальна історія, що змушує інакше подивитись на пам’ять і життя

 Уяви, що ти прокидаєшся.  Не просто після сну —  а ніби після повного “обнулення”.  Ти відкриваєш очі, дивишся навколо…  і не розумієш абсолютно нічого.  Хто ти.  Де ти?.  Що було до цього моменту?.  Порожнеча.  Не така, як “забув, куди поклав телефон”.  А повна відсутність минулого.  Саме так живе людина, історія якої здається вигаданою —  але вона абсолютно реальна.  Його звати Клайв Вірінг. Життя “до”: блискучий розум і музика До того, як усе змінилося, Клайв був людиною, якій можна було позаздрити.  Він — професійний музикант, диригент, викладач.  Людина з феноменальною пам’яттю.  Він запам’ятовував складні музичні партитури,  працював із хорами, виступав, викладав.  Його життя було насиченим, осмисленим, повним.  У нього була дружина, робота, улюблена справа.  Все, що ми називаємо “нормальним життям”.  Один день, який стер усе У 1985 році він захворів.  Звичайний віру...