Попередження: цей текст, мій спосіб пережити психологічну травму, тому вибачайте. Я ніколи не була з тих токсичних фанатів, які бризкають слиною та пишуть триповерхові погрози режисерам у Твіттері лише тому, що трохи переробили сюжет. Я завжди щиро не розуміла хейту в бік екранізацій. «Ну камон, - думала я, - люди ж стараються, дають улюбленим історіям нове життя, додають спецефектів». Але нещодавно Netflix викотив другий сезон своєї екранізації «Аватара: Останнього захисника». І знаєте що? Тепер я хочу власноруч спалити їхній офіс. Скажу чесно: мого запасу нецензурної лексики ледь вистачило, щоб пережити принаймні першу серію. Я матюкалася так, наче в мені прокинувся дух старого матроса, який щойно дізнався, що на кораблі закінчився ром. Я народилася і виросла на оригінальному мультсеріалі. Я бігла зі школи так, наче за мною гналися собаки, аби лише встигнути на чергову серію. Я переглядала його в дорослому віці, під час депресій, застуд і обстрілів русні. Це шедевр структуровано...
Коментарі
Дописати коментар