Три найнезвичайніших випадків шахрайства в історії

1. Інвестування в неіснуючу країну

Жив був у XIX столітті шотландець на ім’я Грегор МакГрегор. Взагалі, за основним видом діяльності він був військовим — вирушив до далекої Венесуели боротися за її незалежність від іспанської корони. Дослужився там до бригадного генерала, але потім вирішив, що ця кар’єра не для нього: не рівна година, уб’ють, нема чого долю спокушати. У 1820 році МакГрегор випадково опинився на березі Гондурасської затоки і там розробив вельми оригінальний план, як сколотити стан на все життя. Він купив у місцевого індіанського вождя за випивку підпис на складеному ним же папері, згідно з яким йому відходила територія 32 375 квадратних кілометрів на березі Москітів. Це, на мить, більше тієї ж Бельгії — солідний такий клаптик землі. Новоспечений землевласник МакГрегор прибув до Лондона і почав збирати інвесторів, розхвалюючи їм свою «державу». Землі свої він назвав Пояїс – пойєрами називали себе індіанці, що жили тут. Собі ж він вигадав ім’я касик Пояїса — мовою місцевих це нібито означало «принц». За твердженнями шотландця, Пояїс був справжнім раєм – багаті родючі землі в Центральній Америці, які готові прийняти поселенців. Принц МакГрегор розповсюджував брошури та цілі доповіді, в яких описував перспективи своєї вигаданої країни. Та що там, його високість навіть друкував валюту Пояїса, за яку вимінював реальні британські фунти. Він зумів переконати багатьох людей у ​​Європі, включаючи інвесторів та майбутніх поселенців, вкласти гроші в «інфраструктуру» Пойяса. Продавав земельні ділянки, акції та обіцяв величезні багатства. Безліч британців і європейців, що довірилися МакГрегору, переїхали в прекрасну країну Пойяс… і виявили там тільки непрохідні джунглі, в яких з корисної фауни водилися лише павуки і змії, а з корисних копалин була лише дерева, що перегнила. До того моменту, як колоністи, що втратили свої заощадження, повернулися і подали на МакГрегора до суду, той передбачливо втік з Лондона. Він провів деякий час у Шотландії та Франції, продовжуючи торгувати територіями неіснуючої країни. А потім повернувся назад до Венесуели, де помер у 1845 році у власному будинку.

2. Продаж Ейфелевої вежі

Віктор Люстіг вважається одним із найграндіозніших шахраїв XX століття. Справжнє ім’я – Роберт Міллер, народився 1890 року в Австро-Вегрії. Навчався він у Празькому університеті, а коли його звідти виключили за дуель на шпагах з іншим студентом, вступив до Сорбоні. Кар’єру афериста Люстіг розпочав, обігруючи у карти пасажирів трансатлантичних рейсів, а також продаючи фальшиві лотерейні квитки. Але цього йому було мало, і він вирішив провернути справді велике ділко. Віктор справив підроблені документи віце-директора департаменту Міністерства пошти та телеграфу Франції та звернувся до п’ятьох найбільших торговців металобрухтом у країні. Прикинувшись французьким чиновником, він заявив, що збирається продати на брухт… Ейфелеву вежу. Зміст цієї залізної штуковини нібито обходиться надто дорого, а туристів вона особливо не цікавить. І тому було прийнято вольове рішення уряду — вежі Францію позбавити. Тендер на 7 200 тонн металу – ласий шматок. Один із магнатів, Андре Пуассон, потай від чотирьох конкурентів дав Люстігу хабар. Той, «обминаючи протоколи», уклав з ним контракт від імені уряду і прийняв від нього також і плату за вежу. всього близько 70 тисяч франків, величезні на ті часи гроші! І змився до Австрії. Думаєте, на цьому все? Як би не так. Пуассон, зрозумівши, що його надули, посоромився звертатися до поліції, щоб не псувати своєї репутації. І Люстиг через деякий час повернувся до Парижа і за такою ж схемою. продав Ейфелеву вежу вдруге. Звичайно, іншому покупцю. Другий клієнт, щоправда, соромитися не став і викликав поліцію, тому Люстігу довелося спішно емігрувати до США. Там він захопився фальшивомонетництвом, через що загримів в Алькатрас, провів там 12 років і помер за ґратами від пневмонії. Кінець.

3. Стягнення податку на захист від відьом

У 1639-1660 роках в Англії вирувала революція. А в такі нелегкі часи суспільство нерідко починає забуватись у релігії, що доходить до фанатизму, і шукати як реальних, так і уявних ворогів. Багато англійців тоді щиро вірили у існування відьом, що плетуть підступи проти добрих людей. І дуже їм хотілося убезпечитися від цих помічниць сатани. Звичайно, попит народжує пропозицію, і в 1644 якийсь юрист з Ессекса на ім’я Меттью Хопкінс вирішив змінити професію і стати мисливцем на відьом. Він взяв собі двох помічників на ім’я Джон Стерн та Мері Лекланд, і разом вони стали подорожувати від села до села, пропонуючи свої послуги з виявлення чаклунів, чарівників та інших незаконно практикуючих чорну магію. Звичайно, неписьменні селяни радісно вітали рятівника і платили йому будь-які запитані гроші, аби він позбавив їх від відьом. Методам, які застосовував Хопкінс, позаздрила б інквізиція. Він позбавляв підозрюваних жінок сну, тицяв у них голками, кидав у воду, пилив тупим ножем — і, якщо у жертв не текла кров або вони не тонули, їх оголошували винними та передавали до рук правосуддя. А згідно з Статутом про чаклунство 1604 року короля Якова I в Англії чаклунство каралося смертю через повішення. Загалом Метью Хопкінс занапастив понад 230 людей. Він брав за свою працю дуже солідні виплати з місцевих керуючих органів. Дійшло до того, що в місті Іпсуїч 1645 року довелося навіть ввести спеціальний податок захисту населення відьом. За 14 місяців невтомних пошуків Хопкінс вморив більше людей, ніж решта мисливців за 160 років переслідування чаклунства в Англії. Можливо, він і далі продовжував би заробляти, змушуючи невинних людей під тортурами визнаватись у неіснуючих злочинах, але помер від туберкульозу 1647 року. І після його смерті інтерес до полювання на відьом в Англії поступово пішов на спад.

Радіонова Тетяна