Висока синьоока блондинка з міцними руками, Мері ще й вміла дуже смачно готувати. Тому дядечко влаштував її кухаркою в одну поважну сім’ю на Парк Авеню.
Мері практично витягла щасливий квиток – в теплі на кухні, де завжди можна чимось підкріпитися – не робота а казка.
Та раптом родину пана Волтера Бовена та частину прислуги скосив черевний тиф. А товаришка Мері, покоївка сім’ї, геть заслабла. Мері ніжно доглядала її, годувала з ложечки і гостила своїми найкращими стравами. Та ніц не помогло – дівчина померла.
Родина слабувала, готувати не було для кого, тож Мері Маллон пішла шукати іншу роботу.
Та в наступному місці за деякий час історія повторилася. А потім в наступному.
А потім знов…
І коли спалах черевного тифу зафіксували в гостьовому пансіонаті в багатому передмісті Нью Йорка, де проводили свої вакації містяни, власник готелю звернувся до санітарного інспектора Джорджа Сопера, аби той провів розслідування.
Черевний тиф завжди вважався хворобою бідноти – антисанітарія, бруд, відсутність елементарної гігієни. А тут – багате передмістя.
Провівши опитування, Сопер виявив, що перед спалахом, на роботу в пансіон прийшла нова кухарка. Пансіонерам дуже припав до душі десерт, який вона подавала – морозиво зі свіжими персиками…
1906 рік – то вам не тепер, з геолокацієї, інтернетом і соцмережами. Шукати ірландську дівчину в багатомільйонному місті з сотнями тисяч еміґрантів – як голку в копиці сіна.
Тож Сопер пішов за “спалахами” черевного тифу.
І ось, по 5 місяцях пошуків, Джордж таки її знайшов. Перед ним стояла абсолютно здорова молода жінка, загрозливо крутячи в руках виделку для м’яса.
“Та як ви смієте!!! Я здорова! Я знаю, ви не любите ірландців!!! Посмійте хоч рукою мене зачепити!”
Схопивши облизня, Сопер звернувся до Сари Джозефіни Бейкер, однієї з небагатьох жінок-лікарів міста, аби та вмовила Мері пройти обстеження. Знов невдача – Маллон виставила лікарку за двері. Та докторка Бейкер була настирною. Наступного разу вона повернулася в супроводі поліції.
Ото була вистава – пара констеблів ледве запхали волаючу диким криком ірландку в санітарний автомобіль.
Після обстеження в госпіталі Ріверсайд виявилося, що Мері Маллон є носієм черевного тифу. Абсолютно здоровим носієм. Її пробували лікувати та ізолювали майже на рік. А Джоржд Сопер написав статтю в газети про цей випадок, де вперше вжив вираз “тифозна Мері”.
За рік Мері Маллон вийшла з ізоляції. Вона навіть пробувала судитися з лікарями, департаментом міста – порушення прав людини, насильницька ізоляція, булінг і всьо такоє.
Та суди Мері програла.
А, оскільки на кухню її не пускали на гарматний постріл, а брудна робота пралі була важкою і невдячною, горда і хитра донька ірландського народу змінила ім’я і розчинилася в натовпі еміґрантів.
Та не безслідно…
Коли в жіночій лікарні Слоун зафіксували великий спалах тифу, туди відразу прибув Джордж Сопер, і в скромній кухарці міссіс Браун відразу впізнав свою стару знайому…
Департамент контролю за інфекційними хворобами цього разу був невблаганний.
Мері Маллон помістили на довічну ізоляцію в інфекційну лікарню на острові Норт-Бротер, де вона пробула понад 20 років та померла в 1938 році від інсульту.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар