Чому наші предки "запікали" дітей в печі?

 

Усі ми пам’ятаємо казку про те, як Баба Яга хотіла підсмажити у печі Івасика-Телесика. А виявляється, дітей і насправді запікали на Житомирщині, Чернігівщині, Волинському Поліссі та в деяких інших слов'янських країнах. І не тільки багато століть тому, а й в 20-тому столітті.

Чому так робили?

Зараз ця традиція видається дикою. Але насправді нічого дивного у цьому немає. Так лікували недоношених немовлят, діток кволих, хворих на сухоти (туберкульоз), грижу, рахіт (у народі ця хвороба називається «собачою старістю»). Виявляється, піч замінювала сучасні кювези, куди у пологових поміщають недоношених немовлят. Старі люди вважали: якщо дитина народилася завчасно, то вона ще не дозріла і «не допеклася» в утробі. А тому недоношене немовля могло вижити завдяки печі – там воно ніби родилося заново. Бо піч як материнська утроба.

У віддалених селах мало де були медики, а до міста в лікарню чим дістатися? Тому кликали на поміч бабу-знахарку. Якщо цілительки у селі не було, то приходила найстарша жінка (прообраз Баби Яги). Вона набирала воду з трьох колодязів і замішувала житнє тісто, у яке загортала дитя. Бувало, що пляцок клали тільки на личко, зробивши отвори для носа та рота, аби могло дихати. Потім дитинку клали на лопату, прив’язавши, і засовували у негарячу піч, де вже лише тліли вуглинки. На Волинському Поліссі у 1984 році був записаний цілий обряд. Мати питала: «Що ви-те печете?» Знахарка відповідала: «Сущики-лущики» (сущики – тобто сухоти). Або ж казала: «Хліб гнітю». «Печіте, печіте, коб їх не було». Розмова повторювалася тричі, і баба тричі відправляла дитя у теплу піч. Після обряду тісто, яким обгортали дитя чи вкривали його личко, віддавали собаці і пильнували, щоб він його обов’язково з’їв.

Варто зазначити, що перепікали (або ще кажуть запікали) дітей вкрай рідко. Після обряду немовля або виживало, або вмирало. Бувало, що дитя ще не встигли відв’язати від лопати, а воно вже задихнулося. Мати заливалася сльозами, а знахарка філософськи заспокоювала її: «Бог дав – Бог забрав. Значить, не жилець. А якби переніс, то кріпкий був би».

Обрядом перепікання в печі лікували дітей і у Європі, зокрема, поляки, німці, словаки, угорці, литовці. А десь ця традиція існує досі! В Інтернеті можна знайти відео, на якому повністю знято цей обряд. Старенька бабуся, до якої принесли дитину, розповідає, що за радянських часів знахарок судили, тому цим незвичним способом лікували таємно.

– А шо робити? Привели парнішку, сам худий, а брюхо велике, сінєє. Хворає, – згадує знахарка.

В Україні обряд запікання проводили у Київській, Чернігівській, Житомирській, Волинській, Харківській, Донецькій областях – це у своїх дослідженнях записали краєзнавці. Ще у дев’яностих роках знайшлися старожили, які пам’ятали «запікання дитини». Наприклад, у селі Ольховка Донецької області місцевий житель Володимир Валєєв згадував, що влітку 1942-го перепікали хворого брата Миколу.

– Лікарів у селі не було, тому «консиліум» бабусь постановив: «На ньому сушець. Перепікати». Мати посадила шестимісячного брата на дерев’яну лопату і кілька разів запихала його у теплу піч. Микола після такої процедури вижив і у 60 літ був міцним чоловіком.

Волинська краєзнавиця Олександра Кондратович, яка записала чимало поліських обрядів, згадує, що у печі лікували і дорослих – від застуди, кашлю, якщо крутило ноги. 80-річна дослідниця, яка родом з Камінь-Каширського району, про цей обряд почула від своєї мами.

– Спочатку випалювали піч, у не дуже гарячу клали вівсяну солому, яку добре змочували, бо овес найліпше допомагає. Хвору людину вкутували і засовували у піч ногами по груди, щоб не було навантаження на серце. Лежав так хворий з годину, а якщо не дуже гаряче, то й кілька. Вигрівався, потів, – розповідає Олександра Павлівна.

Климчук Артемія