Шароварщина, що це таке, та як боротись?

 Якщо пошукати в Гуглі зображення за запитом "український костюм" чи "українські традиції", то можна побачити, що часто автентичний образ українців не співпадає з тим, що підносять як "народне" і "традиційне". Замість глибоких сенсів та естетики, які наші пращури закладали чи не в кожну деталь свого побуту, маємо примітивні пластикові віночки, яскраві атласні шаровари, сало і горілку. 

Цей псевдоукраїнський образ транслюється звідусіль: із підручників історії, на сцені, у музичних кліпах і навіть на заходах українських дипломатичних представництв за кордоном. Як з’явилося таке спотворене уявлення про Україну і що робити, аби доносити правду про багатство власної культури — розповідаємо у матеріалі. 

Що таке шароварщина і як вона з’явилася?

Спотворення й умисну примітивізацію народної культури називають шароварщиною або шароварництвом. Суть цього явища полягає в тому, аби замінити зміст формою. Наприклад, замість символічного орнаменту вишиванок, показувати сорочки зі стилізованими квітами ледь не токсичних кольорів, а замість весільних обрядів, акцентувати лише на застіллях — й усе це видавати за істинну українську культуру.

І насправді це не випадково. Річ у тому, що розмаїття та багатство національних культур у Радянському Союзі було, м’яко кажучи, небажаним. Ще у 1930 році радянську культуру і, відповідно, культури усіх народів, які входили до складу СРСР, визначили як "національну за формою і соціалістичну за змістом". Насправді це означало, що народні традиції, обряди, одяг та елементи побуту презентували у такому вигляді, що вони втрачали свою цінність. Приміром, замість бойового танцю, гопак позиціонували як розвагу простих "малоросів", а традиційний акапельний спів замінили радянськими ансамблями, які просували на сцені "правильну" ідеологію. Врешті-решт, явище шароварщини закріпилося у кінематографі, театральному мистецтві та музиці. 

Саме поняття "шароварщина" досить часто асоціюють із шароварами — широкими штанами, які були елементом козацького вбрання, а також частиною традиційного одягу східних народів. Утім, фольклористи спростовують цей зв’язок, апелюючи до поширення шароварщини серед інших постколоніальних країн Радянського Союзу, де шароварів не було. За іншою версією, явище шароварщини пов’язують із діяльністю Бориса Шарварка, який з 1977 року ставив усі ключові концерти та офіційні масові заходи в Україні. 

Питання виникають як до походження явища, так і до самого поняття. Сьогодні термін "шароварщина" не є офіційним. Замість нього у сучасній термінології використовують поняття "кітч" — екстравагантне псевдомистецтво у масовій культурі, позбавлене будь-якої естетичної цінності. У загальному розумінні, це імітація культури, що використовує стереотипи, кліше та шаблони. 

Де можна зустріти шароварщину?

Приклади шароварщини сьогодні можна побачити усюди: у рекламі, фільмах, музиці, танцях, на масових заходах тощо. Псевдотрадиційний одяг демонструють на сцені в Україні та за кордоном учасники Національного заслуженого академічного народного хору імені Григорія Верьовки та Національного заслуженого академічного ансамблю імені Павла Вірського. Пісні про сало, варенички та горілку виконують артисти з численною аудиторією, серед яких і ректор Київського університету культури і мистецтв Михайло Поплавський. Стереотипне уявлення про українців просувають у фільмі "Скажене весілля", зняте зокрема і за державні кошти. А до російського вторгнення у 2014 році культурно-розважальні заходи посольства України в Німеччині не обходилися без чоловіків у солом’яних брилях та чаркування.

Звісно, можна сказати, що це — елементи українських звичаїв, побуту і культури, але насправді все не так. Як часто на архівних знімках чи картинах тогочасних українських художників ви бачили українців в атласних шароварах? А зображення заміжньої жінки у віночку взагалі було неможливим, адже цей головний убір плели й одягали лише молоді дівчата. При цьому, квіти у вінку були справжніми або з вощеного паперу, але аж ніяк не пластиковими. Те ж саме стосується традиційних напоїв і страв на столі, які не обмежувалися горілкою, салом, борщем та варениками. 

На жаль, сталося так, що Радянський Союз закріпив у нас викривлене сприйняття власної культури та традицій. Не лише у покоління, яке безпосередньо жило в той період, але і в сучасних українців. Шароварщина мала продовження і після здобуття Україною незалежності у 1991 році. З цим явищем чимало людей стикалися ще у дитинстві: від абеток із примітивним зображенням українців до участі у танцювальних чи музичних ансамблях зі спрощеними “народними” костюмами. Ну а далі було споживання мас-культурного продукту, де поверхневе переважало над глибинним та символічним.

Що робити із шароварщиною?  

За останні роки ситуація на українському культурному фронті змінилася на краще, утім, шароварництво досі існує. У його стійкості є декілька причин, серед яких: 

• необізнаність українців щодо власної культури й історії;
• сильна емоційна прив’язка.

Більша проблема у незнанні. Тому важливо вибудувати якісь поступальні кроки, почати тотальну боротьбу з неосвіченістю, робити це красиво і цікаво. Наприклад, інтегрувати у сучасну музику або показувати традиційний одяг у модних виданнях. Наприклад, нещодавно у зйомку Vogue інтегрували елементи українського традиційного одягу. Зараз багато відомих видань зацікавлені в тому, аби залучати фахівців до консультацій: як носити ту чи іншу річ, як дотримуватися регламенту тощо.

Друге — важливо передавати свої знання іншим. Адже українці — неймовірні творці, вони класно стилізували свій одяг, кожна річ в образі є окремим артоб'єктом. Це велика цінність і, хотілося б, аби її зрозуміли інші. А досягти цього можна через пояснення фахівців у дуже лагідній формі, у порівняльній перспективі. Бо нав’язування й боротьба зі звичними уявленнями тут не працюють. Ефективними є лише хороші приклади, добрі справи та ґрунтовна порівняльна інформація, коли ти показуєш багато старих світлин чи розказуєш на живих прикладах. 

Зрештою, традиції важливо підтримувати і на побутовому рівні. Адже вони банально помирають разом із носіями. Нам потрібно впроваджувати у своє життя ті елементи побуту, якими послуговувалися наші предки. Тому тут рекомендація — звернутися до свого роду, до своєї сім’ї чи старожилів. Найкраще, що ви можете зробити — це записати їхні оповідки, зафіксувати якусь родинну традицію, зберегти речі, які можуть передати вам у спадок. А далі це все продовжувати: відтворювати, відшивати, робити репліку. Аби старе зберігати як взірець, а нове носити і показувати іншим. Так вдасться зберегти взірці старих речей для наступних поколінь і при цьому підтримувати ремесло на побутовому рівні.

Климчук Артемія