Чому нам так подобається кінець світу - і чому ми б у ньому, швидше за все, загубили зарядку від павербанка

Уяви: усе. Фініш. Людство офіційно “вийшло з чату”. Міста стоять порожні, вулицями гуляє вітер, а супермаркет із табличкою “Акція -50%” нарешті чесний - бо ніхто нічого не купує. І ось тут найцікавіше: нам це подобається. Не сам кінець світу як такий (дякую, обійдемося), а сам сюжет. Ми дивимось фільми, читаємо книжки, граємо в ігри, де цивілізація вже розсипалася, і щоразу думаємо: “О, ну тут я б точно вижив”.

Спойлер: ні. Але любов до апокаліпсису - це не про виживання. Це про нас. І вона значно смішніша, ніж здається.

Апокаліпсис - це магічна кнопка “Скасувати все”

Життя складне. У ньому є комуналка, податки, черги, дедлайни, незручні “Привіт, а ти пам’ятаєш, що обіцяв?”. І є мозок, який не дуже любить одночасно думати про клімат, економіку, здорове харчування та те, чи правильно ти поставив кому в листі.

Апокаліпсис усе спрощує.

Немає кредитів - немає проблеми.

Немає роботи - немає зум-мітингу о 9:00.

Немає Wi-Fi - ніхто не питає, чому ти “бачив повідомлення, але не відповів”.

Усе. Базові речі: вода, їжа, тепло. Рівень складності - “первісна людина, але з травмою від попереднього досвіду”. Парадоксально, але кінець світу - це фантазія про ясність. Світ стає простішим, навіть якщо небезпечнішим. Зникає 90% шуму. Лишається 10% - і це “не померти сьогодні”. Мозок таке любить. Бо він не для Excel-таблиць еволюціонував. Він еволюціонував для “вогонь - добре, тигр - погано”. Апокаліпсис повертає нас до тигра. І чомусь це звучить заспокійливо.

Ми таємно мріємо почати “з чистого листа” (але без втрати гарячої води)

У більшості історій про кінець світу є один дуже привабливий момент: перезавантаження. Уяви: всі соціальні ролі зникли. Немає статусів, дипломів, посад. Людина, яка вчора керувала корпорацією, сьогодні не знає, як розпалити багаття. А людина, яка вміє лагодити генератори, стає зіркою нової епохи (щось нагадує). Світ ніби каже: “Добре, давайте ще раз. Тепер чесно”. Це звучить як дитяче бажання почати нову гру після невдалого проходження. “Окей, цього разу я не витрачатиму ресурси на дурниці”. Апокаліпсис у культурі - це величезна кнопка “Restart”. І тут ми повинні чесно зізнатися: нам подобається думка, що можна скинути всі накопичені помилки. Невдалі рішення. Невигідні кредити. Дивні зачіски з 2012 року (інтернет усе пам’ятає, але в постапокаліпсисі - ні). Це не любов до руйнування. Це любов до другого шансу.

Ми дивимось кінець світу, щоб перевірити: герой я чи статист №4?

Будьмо відверті: кожен, хто дивиться апокаліптичний фільм, проводить внутрішній кастинг. “Я б точно не панікував”. “Я б знайшов їжу”. “Я б зібрав команду”. “Я б був тим спокійним, мудрим персонажем”.

Реальність: ти шукаєш ліхтарик і не пам’ятаєш, куди поклав батарейки. Але мозок цього не знає. Він дивиться катастрофу як симулятор. Це безпечний спосіб протестувати свою хоробрість. Страх у кіно - контрольований. Ти можеш поставити на паузу. Можеш зробити чай. Можеш вийти в іншу кімнату і згадати, що холодильник працює (не факт). Це психологічний тренажер. Ми тренуємо реакцію на небезпеку, не ризикуючи реально. І що цікаво - у більшості сценаріїв ми бачимо, що виживають не найсильніші. Виживають ті, хто співпрацює. Хто довіряє. Хто вміє слухати. Тобто навіть у фантазії про повний крах світу ми все одно хочемо вірити в людяність.

Ностальгія за “простим життям” (яке насправді було не таким простим)

В апокаліптичному світі зазвичай немає соцмереж. Немає нескінченних новин. Немає push-сповіщень о 23:47. І раптом це здається… затишним. Вогнище. Невелика група людей. Живі розмови. Жодного алгоритму, який вирішує, що тобі показати. Звісно, разом із цим зникає стоматологія. І гаряча вода. І доставка їжі. Але у фантазії ми вирізаємо незручні частини. Ми уявляємо постапокаліпсис як slow life із трохи більшим рівнем небезпеки. Це говорить не про нашу любов до руїн. Це говорить про втому.

Ми перевантажені. Інформаційно. Соціально. Емоційно. І апокаліпсис у культурі стає дивною формою детоксу. “Немає інтернету? Ну… зате немає й спаму”.

Кінець світу - це моральний іспит без шпаргалок

Ось найцікавіше. У світі без законів лишається тільки внутрішній закон. Немає штрафів. Немає камер. Немає “так прийнято”. Є тільки ти й вибір. Поділитися останньою банкою консервів чи сховати? Допомогти незнайомцю чи пройти повз? Довіритися чи жити в постійній підозрі? Апокаліптичні історії - це завжди історії про характер. Про те, що лишається, коли зникають декорації. Ми дивимося їх, щоб відповісти на питання: “А я хто?” І тут найважливіший момент. Майже всі такі сюжети - не про повне зникнення людей. Вони про те, що хтось іде далі. Будує нове. Знову сіє, знову ремонтує, знову сміється. Навіть у найтемнішому сценарії ми не можемо уявити повний нуль. Ми залишаємо собі шанс. Це дуже оптимістично для виду, який регулярно панікує через оновлення операційної системи.

Можливо, ми не хочемо кінця. Ми хочемо сенсу

Є одна незручна правда: нас лякає не стільки кінець світу, скільки безглуздість. Апокаліпсис - це принаймні подія. Велика. Драматична. З музикою. З кульмінацією. А повільне розчинення сенсу - тихе. Без спецефектів. Кінець світу в культурі - це спосіб надати історії форму. Початок. Криза. Переродження. Ми не хочемо, щоб усе згоріло. Ми хочемо зрозуміти, що важливо до того, як щось згорить. І тут парадокс: коли ми уявляємо, що завтра все зникне, ми раптом чітко бачимо, що цінне. Не статус. Не лайки. Не черговий гаджет. Люди. Зв’язки. Досвід. Тепло. Апокаліпсис - це жорсткий спосіб підсвітити сенс. 

Маленький спойлер: справжній “перезапуск” не потребує метеорита

Можливо, найіронічніше те, що нам не потрібен кінець світу, щоб почати інакше.

Не обов’язково чекати глобальної катастрофи, щоб:

менше шуміти й більше слухати,

менше споживати й більше цінувати,

менше бігти й більше бути.

Ми фантазуємо про тотальне перезавантаження, бо нам здається, що зміни можливі тільки після великого вибуху. Але більшість справжніх змін відбувається тихо. Без трейлера. Без спецефектів. І, можливо, найкраща новина в тому, що поки ми боїмося втратити світ - ми його любимо. Бо якби нам було байдуже, ми б не вигадували історій про те, як його рятувати після кінця.

Климчук Артемія