Дорогий читачу, вітаю!
По-перше, ніхто вас сюди не кликав. По-друге, якщо ви відкрили цей текст, то вже запізно. Не дякуйте.
Вступ: тиранія непомітного
Людське тіло - це найжорстокіший паразит власної свідомості. Воно ніби дарує нам можливість жити, але при цьому приховує безкінечний каталог дрібних, невидимих і, зізнаємося, огидних деталей, які ми воліємо не помічати.Ми звикли вважати, що наші тіла слухняні й непомітні, але насправді вони постійно пронизують думку. Наша свідомість перебуває під невидимим тиском органічної машини, яка вимагає безперервного обслуговування: вдихай, видихай, ковтай, кліпай, моргай, тримай рівновагу. Навіть у цьому моменті, коли ви читаєте ці рядки, тіло працює: ваша щелепа безладно висить, язик розмазаний по дну ротової порожнини, ніс напівпрозоро обрізає вам огляд, а легені вимагають ще одного вдиху. І тепер, звісно ж, ви відчуваєте все це більш гостро, ніж кілька секунд тому.
Мета цього трактату - показати, що тілесна автоматизація не є невинною. Вона - ярмо. Коли ми зупиняємося і вдивляємося у непомітне, воно раптово виявляється нав’язливим, неминучим.
Розділ I. Дихання як рабство
Дихання здається природним і простим. Ми кажемо “дихай вільно” як метафору легкості. Та справжня природа дихання - це нескінченний примус. Немає жодної секунди, коли тіло звільняє вас від цієї ритмічної панщини.
Ви вдихаєте. Це приємно лише доки не замислишся, що зараз треба вдихнути ще раз. І ще. І ще. Це не вибір. Це не жест свободи. Це тягар. Кожен ваш вдих зараз - вручну. Ви самі повинні “натиснути кнопку” розширення грудної клітки. Якщо ви на мить забудете - тіло задихнеться.
І тепер, коли ви читаєте, ви вже не можете відпустити дихання на самоплив. Ви стали сторожем власних легень. Ви рахуєте вдихи й видихи, і кожен наступний буде гірший, бо він нав’язаний думкою про нього.
Розділ II. Тінь носа
Ви, мабуть, переконані, що бачите світ ясно й відкрито. Але ж ніс завжди там. Він завжди врізається у поле зору. Це дві тіні - ліва і права, постійні, мов два сторожі, яких не можна звільнити. Очі звикли ігнорувати їх, але тепер ви не можете не помічати.
Подивіться: ось він, ваш ніс. Трохи розмитий, але незмінний. Його неможливо відсунути чи сховати. Він як паразит, який затуляє частину картини світу. І саме зараз ви дивитеся на нього більш виразно, ніж будь-коли.
Розділ III. Щелепа - камінь, що висить
Щелепа - це камінь, який ви приречені носити. Вона завжди має вагу, і ви завжди повинні її тримати. Якщо розслабите - вона впаде, і рот безпорадно відкриється.
Ви ніколи не звільнені від цього. Навіть уві сні щелепні м’язи працюють, щоб уникнути повного розпаду. І якщо зараз ви замислитесь, то відчуєте її масу. Нижня щелепа давить на суглоби, виразно тягне вниз. Вона не відпочиває. Ви приречені носити власний кістковий вантаж, доки існуєте.
Розділ IV. Язик - в’язка тварина у вашому роті
Язик - найбільш неприємна істота вашого тіла. Ви його ніколи не бачите повністю, але він завжди там. Він величезний, слизький, і ви відчуваєте його кожної миті.
Зараз ви відчуваєте, як він торкається зубів. Як він прилипає до піднебіння, або як його кінчик завжди шукає опору. Ви ніколи не можете “сховати” його. Він завжди рухається, він завжди там. І тепер, коли ви про це думаєте, ви відчуваєте його занадто багато.
Розділ V. Кліпання - нескінченний метроном
Ви кліпаєте очима приблизно 15–20 разів на хвилину. Це ваш вічний метроном. Кожне кліпання - це коротка темрява. Ваше життя складається з уривків світла, розділених чорними спалахами повік.
Як тільки ви замислюєтеся про кліпання, ви вже не можете перестати його контролювати. Зараз ви обираєте: кліпнути чи ні? І ви знаєте, що якщо не кліпнете, очі почнуть різати. А якщо кліпнете - ви усвідомите, що зробили це штучно.
Розділ VI. Пульс і тиша
У повній тиші ви ніколи не самотні. Завжди є стукіт серця, який б’ється у скронях, у пальцях, у животі. Ви можете намацати його в шиї, в зап’ясті, навіть у вухах. Це як барабан, від якого не втекти.
І коли ви думаєте про нього, він здається голоснішим. Кожен удар - це нагадування, що ваше тіло качає кров навіть зараз, і ви нічого не можете зробити, щоб його зупинити.
Розділ VII. Вуха, що ніколи не мовчать
Навіть у тиші є звук. Це високий писк, це шерех крові у судинах. Ваші вуха ніколи не дають вам порожнечі. Навіть зараз ви, ймовірно, чуєте легке дзижчання, яке було завжди, просто ви не звертали увагу.
Розділ VIII. Мікрорухи обличчя
Ви думаєте, що можете “розслабитися”. Це омана. Ваше обличчя ніколи не відпускає. Маленькі м’язи навколо очей, губ, носа - вони завжди напружені. І якщо ви спробуєте відчути їх, ви зрозумієте, що ніколи не існує моменту абсолютного спокою.
Розділ IX. В’язкість очей
Очі завжди вкриті сльозовою плівкою. Вони змащуються автоматично, щоб не висохнути. Зараз ви, напевно, відчуваєте, як рідина рівномірно розмазується по поверхні, коли ви кліпаєте. Ваш зір існує завдяки слизькому, вологому шарові, і без нього ви б відчували лише сухий біль.
Фінал. Ви хотіли знати - ви дізналися
Ви могли закрити статтю ще на першому абзаці. Але ні, ви дочитали сюди. І тепер:
-ви бачите свій ніс;
-ви контролюєте кожен вдих;
-ви думаєте про вагу щелепи;
-ви чуєте власне серце;
-ви відчуваєте язик, що нікуди не дівається
Дякую за увагу. Тепер ви - офіційний ненависник власного тіла. Не дякуйте.
 |
| Климчук Артемія |
