Історія людства - це історія подорожей. Люди перетинали океани, долали пустелі, лізли на гори й вирушали туди, де на картах замість назв чесно писали: «Фіг знає, що тут». Іноді ці експедиції приносили славу, багатство та нові відкриття. А іноді приносили лише рахунок за похорон.
Сьогодні ми поговоримо про особливу категорію дослідників - мандрівників-невдах. Людей, які настільки вперто вірили у свої геніальні ідеї, що реальність була змушена взяти ломаку й пояснити їм, як працює світ. У нашому списку буде людина, яка померла через неіснуюче золото, чоловік, який полетів на Північний полюс на повітряній кулі з діркою, та дослідник, який п’ять років шукав валлійців і знайшов людей, які навіть не підозрювали про існування Уельсу. Історія не завжди нагороджує сміливих. Іноді вона просто записує їх у розділ «Ну хто так робить?».
Льюїс Лассетер: людина, яку перемогли золото, пустеля і власний туалет
На початку XX століття Австралія була місцем, де будь-який дивак міг заявити, що знайшов гору золота, і йому майже одразу вірили. Саме таким диваком був Льюїс Лассетер. Він стверджував, що кілька років тому під час своїх мандрівок випадково натрапив на неймовірне родовище. Не просто на золото. На гігантську жилу майже чистого золота, яка проходить через центральну австралійську пустелю.
Звучить підозріло? Так. Але тоді золота лихоманка ще не до кінця відпустила людство, тому багато людей подумали: «А раптом цей божевільний має рацію?» У 1930 році була організована серйозна експедиція для пошуків легендарного скарбу. І тут почалися проблеми.
Спочатку з’ясувалося, що Лассетер дуже приблизно пам’ятає, де саме знаходиться його золота жила. Потім стало зрозуміло, що він не пам’ятає взагалі нічого. Маршрут змінювався постійно. Експедиція кружляла пустелею, ніби люди намагаються знайти автомобіль на парковці торгового центру через дві години після того, як його залишили. Минали тижні. Золота не було. Минали місяці. Золота все ще не було. Поступово учасники експедиції почали підозрювати страшне. Можливо… Жодної золотої жили ніколи не існувало. Шокуюче відкриття.
Коли стало очевидно, що вони ганяються за міражем, більшість групи вирішила повернутися додому. Лассетер залишився. Адже якщо ти присвятив роки життя пошукам вигаданого золота, визнати помилку значно важче, ніж померти в пустелі. І він обрав другий варіант.
Невдовзі доля вирішила остаточно продемонструвати своє почуття гумору. Одного дня Лассетер зліз із верблюда, щоб справити природні потреби. Саме в цей момент верблюди вирішили, що досить з них цього цирку. Тварини втекли. Разом із запасами. Разом із водою. Разом із шансами на виживання. Уявіть масштаб приниження. Вас не пограбували бандити. Вас не наздогнала піщана буря. Ваш транспорт буквально дочекався, поки ви підете в туалет, і після цього звільнився за власним бажанням.
Деякий час Лассетер ще намагався вижити. Його шукали. Його знаходили. Втрачали. Знову шукали. Усе це нагадувало дуже сумний епізод мультфільму про койота та дорожнього бігуна. Зрештою Льюїс Лассетер помер у пустелі. Золоту жилу так і не знайшли. Тому що її, найімовірніше, ніколи не існувало. Зате існує історія про людину, яка програла суперечку з власною фантазією.
Саломон Андре: якщо ваша повітряна куля дірява - можливо, це знак
Наприкінці XIX століття людство перебувало в особливому стані. Літаки ще не винайшли. Північний полюс ще не підкорили. А впевненість білих чоловіків у власній геніальності вже досягла історичного максимуму. Шведський інженер Саломон Август Андре був переконаний, що знайшов ідеальний спосіб дістатися Північного полюса. На повітряній кулі. Заповненій воднем. Що може піти не так? Якщо ваша відповідь: «буквально все», то ви мислите як сучасна людина.
Андре мислив як людина XIX століття. Він вірив, що арктичні вітри просто занесуть його до полюса. Жодних складних систем керування. Жодних реальних механізмів навігації. План нагадував стратегію кульбаби. Додаткову родзинку ситуації додавала одна дрібниця. Повітряна куля пропускала газ. Тобто ще до старту було відомо, що основний транспортний засіб повільно перестає бути транспортним засобом. Для більшості людей це стало б причиною перенести експедицію. Для Андре це стало причиною сказати: «Ну, мабуть, вистачить».
У 1897 році він разом із двома товаришами вирушив у політ. Перші проблеми почалися майже миттєво. Повітряна куля поводилася приблизно так само слухняно, як пустий пакет із супермаркету під час буревію. Уже через кілька днів експедиція втратила контроль. Потім втратила висоту. Потім взагалі впала на арктичний лід. І тут почалася друга частина катастрофи.
Тепер трьом чоловікам треба було пішки вибиратися з одного з найнепривітніших місць на планеті. Тягнучи за собою сотні кілограмів спорядження. Через крижану пустелю. За умов, які навіть білі ведмеді вважають трохи некомфортними. Місяцями вони намагалися вижити. Полювали. Тягнули санчата. Вели щоденники. Сподівалися. Поступово надія закінчилася першою. Потім закінчилися вони. Точна причина смерті досі викликає суперечки. Можливо, хвороби. Можливо, виснаження. Можливо, отруєння. Можливо, Арктика просто вирішила закрити питання комплексно.
Їхні останки знайшли лише через 33 роки. Разом із фотографіями та записами експедиції. Історія Андре стала чудовим прикладом того, що інженерний оптимізм - це прекрасно. Але якщо ваш літальний апарат уже на старті повільно здувається, Всесвіт, ймовірно, намагається вам щось сказати.
Джон Еванс: п’ять років пошуків людей, які не знали, що вони валлійці
Тепер перенесемося в кінець XVIII століття. Тоді серед валлійців існувала дивовижна легенда. Спершу невелике уточнення. Валлійці - це народ, який живе в Уельсі, історичній частині Великої Британії. Так, це реальні люди. Ні, вони не літають на драконах. І ні, вони не мають жодного стосунку до валірійців із «Гри престолів». Хоча через назви плутанина виникає регулярно. Згідно з легендою, валлійський принц Мадок ще в XII столітті доплив до Америки та заснував там колонію. А отже, десь посеред континенту могли існувати нащадки середньовічних валлійців.
Для багатьох це була просто цікава історія. Для Джона Еванса - сенс життя. У 1790-х роках він вирушив до Америки шукати загублене валлійське плем’я. З боку це виглядало приблизно так, ніби сьогодні хтось вирішив шукати в Карпатах нащадків лицарів Круглого столу.
Перші роки пошуків минули безрезультатно. Потім ситуація погіршилася. Іспанська влада запідозрила Еванса у шпигунстві. Що, чесно кажучи, було не найабсурднішим припущенням. Уявіть чоловіка, який ходить континентом і розпитує всіх про загадковий загублений народ. Звучить або як шпигун, або як людина, яка дуже програла парі. Еванса заарештували. Потім звільнили. Потім він продовжив пошуки. Роки минали. Життя проходило. Плем’я не знаходилося. Але Джон уперто рухався вперед.
І ось нарешті успіх. ін знайшов народ манданів - корінне плем’я Північної Америки. Деякі чутки стверджували, що вони можуть бути нащадками валлійців. Еванс був у захваті. Після років поневірянь він нарешті дістався мети. Залишалося лише перевірити факти. І тут реальність завдала критичного удару. Мандани виявилися… манданами. Не валлійцями. Не нащадками принца Мадока. Не загубленими британцями. Просто манданами. Уявіть розчарування людини, яка п’ять років життя витратила на пошуки доказу, а знайшла доказ того, що шукала не те. Фактично Джон Еванс здійснив грандіозну експедицію, щоб підтвердити відсутність результату. Науковий метод працює саме так. Але зазвичай люди намагаються робити це трохи швидше.
Висновок: кладовище геніальних ідей
Історії цих мандрівників здаються смішними. І вони справді смішні. Особливо якщо минуло достатньо часу й ніхто не збирається подавати до суду за наклеп. Але водночас усі ці люди мали одну спільну рису. Вони були готові вирушити туди, куди більшість навіть не наважилася б подивитися на карті.
Так, вони помилялися. Так, їхні плани часто нагадували сюжет комедії катастроф. Так, іноді здоровий глузд залишав експедицію раніше за учасників. Проте саме завдяки таким дивакуватим оптимістам людство поступово досліджувало світ. Хоча варто визнати: іноді світ досліджував їх у відповідь.
І якщо ці історії нас чогось вчать, то ось проста мораль. Якщо ви шукаєте золото, переконайтеся, що воно існує. Якщо летите на Північний полюс, перевірте, чи не дірява куля. А якщо п’ять років шукаєте валлійців посеред Америки - хоча б уточніть, як вони виглядають. Це може суттєво скоротити подорож.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар