Наука подарувала людству антибіотики, електрику, космічні польоти та можливість сперечатися в інтернеті про форму Землі. Але шлях до цих досягнень був вимощений не лише геніальними відкриттями, а й людьми, які настільки вірили у власні експерименти, що ставали їхніми першими - і останніми - піддослідними.
Сучасний науковець працює в лабораторії, де потрібно підписати приблизно сорок документів, пройти п’ять курсів з безпеки та одягнути стільки захисного спорядження, що він більше схожий на астронавта, ніж на хіміка. Але колись усе було значно простіше.
- Що це за дивна зелена рідина?
- Не знаю.
- А яка вона на смак?
І саме так людство отримувало нові знання. Сьогодні ми поговоримо про людей, які буквально стали жертвами власної цікавості. Про тих, хто настільки захопився пошуком істини, що в якийсь момент істина почала копати їм могилу.
Едвін Катскі та марафон із демонами на шпалерах
1936 рік. Світ ще не знає про більшість сучасних стандартів медицини. А кокаїн, який сьогодні асоціюється переважно з кримінальними хроніками та дуже поганими життєвими рішеннями, тоді використовували як анестетик. Лікар Едвін Катскі хотів розібратися в одній загадці. Чому ця речовина, яка чудово знеболює, іноді викликає настільки дивні побічні ефекти? Сьогодні відповідь на це питання шукали б роками за допомогою клінічних досліджень, складних аналізів та статистичних моделей.
Катскі обрав інший шлях. Він вирішив увести собі величезну дозу кокаїну. Бо якщо хочеш зрозуміти проблему - стань проблемою. Спочатку все було відносно нормально. Потім менш нормально. Потім настільки ненормально, що його нотатки почали нагадувати спробу павука написати роман після трьох енергетиків.
Усю ніч він проводив спостереження за власним станом. Писав на стінах. Робив записи. Знову писав на стінах. Його почерк ставав дедалі більш хаотичним. Рядки повзли в різні боки. Речення втрачали сенс. Напевно, десь між третім квадратним метром записів він почав розмовляти з молекулами.
Уявіть собі картину. Заходить прибиральник. На стінах тисячі написів. На підлозі розкидані папери. У кутку сидить доктор, який намагається пояснити шафі фундаментальні принципи медицини. Наука працює. Але недовго. Експеримент завершився смертю самого дослідника. Зате тепер ми точно знаємо одну важливу річ.
Якщо хочеш перевірити негативні ефекти великої кількості кокаїну - негативні ефекти великої кількості кокаїну існують. Наука отримала дані. Науковець отримав посмертну згадку в історії. Баланс збережено.
Карл Вільгельм Шеєле та кулінарне шоу з таблиці Менделєєва
Якщо існує премія за найнебезпечніше хобі в історії науки, Карл Вільгельм Шеєле має отримати її автоматично. Шведський хімік був генієм. Саме він відкрив або допоміг відкрити кисень, хлор, барій, марганець та багато інших речовин. Здавалося б, історія успіху. Є лише одна маленька деталь. Шеєле мав звичку куштувати абсолютно все, що створював. Усе. Без винятків. Новий порошок? Треба лизнути. Дивна рідина? Треба спробувати. Речовина, склад якої ніхто не знає? Тим більше треба спробувати. Сучасні викладачі хімії зараз відчули фізичний біль.
Для Шеєле лабораторія була не лише місцем роботи, а й своєрідним рестораном експериментальної кухні. Меню дня: свинець, миш’як, фтористоводнева кислота, ще трохи свинцю на десерт. І найстрашніше те, що багато його записів містили справжні дегустаційні характеристики. Не “речовина вступає в реакцію”. Не “структура нестабільна”. А щось на кшталт: “має кислуватий присмак”. Карле, ні. Будь ласка, Карле. Зупинися. Але він не зупинявся.
Роками організм накопичував отрути. Свинець руйнував нервову систему. Миш’як додавав проблем. Інші сполуки теж не сиділи без роботи. І зрештою в 1786 році великий хімік помер. Причому історики досі не можуть назвати одну конкретну речовину, яка його вбила. Бо відповідь звучить приблизно так: “Усе.” Шеєле настільки активно тестував небезпечні сполуки на собі, що навіть смерть, мабуть, відкрила його медичну карту і сказала:
- Ну тут простіше перелічити те, що його не отруювало.
Його внесок у науку величезний. Його внесок у правила лабораторної безпеки - ще більший.
Клемент Валландігем і найпереконливіша демонстрація в історії судів
Тепер історія людини, яка формально не була вченим. Але зробила для практичної демонстрації гіпотез більше, ніж деякі професори. Клемент Валландігем був адвокатом у XIX столітті. Він захищав чоловіка, якого звинувачували у вбивстві. Прокуратура стверджувала, що жертву застрелили. Валландігем мав іншу версію. Він припустив, що загиблий міг випадково вистрілити в себе сам. Проблема була в тому, що ніхто не вірив його аргументам. І тоді адвокат вирішив провести демонстрацію.
Усі геніальні та катастрофічні історії починаються саме з цієї фрази. Він узяв пістолет. Почав показувати суду, як саме могла відбутися випадкова стрілянина. Пояснював положення рук. Пояснював траєкторію. Пояснював механіку пострілу. І настільки захопився поясненням, що випадково натиснув на спусковий гачок. Пістолет виявився зарядженим. Постріл. Тиша. Шок. І адвокат падає мертвим. Це була настільки переконлива демонстрація, що сперечатися стало складно. Уявіть собі присяжних.
- Чи можливо випадково застрелитися?
- Ну…
- Щойно сталося буквально перед нами.
Аргумент важко перевершити. Найдивніше те, що його клієнта зрештою виправдали. Тобто Валландігем програв життя, але виграв справу. Мабуть, це єдиний випадок в історії юриспруденції, коли адвокат настільки віддався роботі. Буквально. Його історія стала класичним прикладом того, чому демонстраційні експерименти потребують хоча б мінімальної перевірки обладнання. Особливо якщо обладнання - це заряджений пістолет.
Висновок. Дарвінівська премія для людей із докторським ступенем
Ми звикли уявляти науковців як людей, які холодно аналізують факти та ухвалюють виключно раціональні рішення. Іноді це правда. А іноді людина відкриває кисень, після чого вирішує закусити миш’яком. Або вводить собі кінську дозу кокаїну, щоб перевірити, чи шкідлива кінська доза кокаїну. Або доводить можливість випадкового самопострілу настільки переконливо, що потрапляє до підручників як доказ.
Усі ці історії нагадують важливу річ. Наука рухає людство вперед завдяки допитливості. Але між допитливістю та фразою “а що буде, якщо…” іноді лежить дуже тонка межа. Особливо коли після цієї фрази немає слів: “проведемо це на манекені”. На щастя, сучасна наука стала значно безпечнішою. На жаль, саме через це вона втратила той неповторний шарм епохи, коли новий хімічний елемент спочатку відкривали, потім нюхали, потім куштували, а вже потім читали інструкцію. І якщо ця історія нас чомусь учить, то лише одному: коли ваш внутрішній голос каже: “для науки треба спробувати це на собі” - можливо, настав час прислухатися до будь-якого іншого голосу.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар