Наука - це дивовижна річ. Саме завдяки їй ми знаємо, що Земля не стоїть на трьох слонах, мікрохвильовка не відкриває портал у пекло, а якщо лизнути батарейку, то максимум відчуєш металевий присмак, а не отримаєш надздібності. Але шлях до знань усіяний не лише лабораторними журналами, дипломами та Нобелівськими преміями. Іноді він усіяний значно менш приємними речами. Наприклад, могилами самих дослідників. Історія науки знає чимало людей, які були настільки впевнені у своїх теоріях, що вирішували перевірити їх на собі. З одного боку - це викликає захоплення. З іншого - змушує задуматися, чи не варто було хоча б раз показати свій план комусь із друзів і почути у відповідь: «Слухай, а ти точно хочеш це робити?». Сьогодні ми поговоримо про трьох людей, які настільки прискорили розвиток науки, що випадково прискорили й власну зустріч із потойбіччям.
Як отримати хворобу, названу на свою честь
Якщо ви хочете залишити своє ім’я в історії медицини, існує кілька шляхів. Можна зробити революційне відкриття. Можна винайти ліки. А можна заразити себе смертельною хворобою настільки ефектно, що її назвуть вашим ім’ям. Саме третій варіант обрав Даніель Алсідес Карріон Ґарсія.
У другій половині XIX століття в Перу лікарі ламали голову над дивною хворобою. Частина пацієнтів страждала від важкої гарячки та анемії, інші покривалися характерними шкірними утвореннями, схожими на бородавки. Проблема полягала в тому, що ніхто не розумів, чи це одна й та сама хвороба, чи дві абсолютно різні. Карріон був студентом-медиком. Молодим, амбітним і, як показала практика, трохи надто відданим науці. У 1885 році він вирішив, що найкращий спосіб з’ясувати правду - заразити себе..
Карріон узяв кров із бородавки інфікованої пацієнтки та ввів її собі. Якщо зараз вам це здається поганою ідеєю, то вітаю: ваш інстинкт самозбереження працює краще, ніж у деяких учених XIX століття. Спочатку нічого не сталося. Минуло кілька тижнів. Потім почалася гарячка. Потім слабкість. Потім важка анемія. Потім стало очевидно, що експеримент проходить настільки успішно, що його автор навряд чи дочекається підбиття підсумків. Карріон продовжував вести записи про свій стан практично до останніх днів життя. Фактично він став одночасно дослідником, лабораторією, піддослідним об’єктом і медичним звітом. Незабаром він помер.
Але його експеримент довів головне: загадкова гарячка і бородавчаста форма були різними стадіями однієї хвороби. На честь людини, яка пожертвувала собою заради цього відкриття, недугу назвали хворобою Карріона. Далеко не кожен учений може сказати, що його ім’я залишилося в медицині. Щоправда, більшість із них воліли б зробити це трохи менш летальним способом.
Інструкція: як довести свою теорію за допомогою дуже поганого комара
На початку XX століття жовта лихоманка була одним із найстрашніших захворювань на планеті. Люди хворіли тисячами. Медики сперечалися про причини. Одні звинувачували бруд. Інші - воду. Треті - погане повітря. Тобто класичний набір версій до появи сучасної епідеміології.
Серед тих, хто шукав істину, був американський лікар Джессі Вільям Лезір. Він входив до складу комісії, яка досліджувала жовту лихоманку на Кубі. У той час уже існувала смілива гіпотеза: переносниками хвороби є комарі. Звучить логічно сьогодні. Тоді ж це виглядало майже як наукова фантастика. Потрібні були докази. І тут історія знову робить різкий поворот у бік категорії «будь ласка, не повторюйте це вдома».
Лезір дозволив інфікованому комару вкусити себе. Можливо, він хотів отримати незаперечний доказ. Можливо, він був настільки переконаний у своїй теорії, що ризик здавався виправданим. Можливо, комар був єдиним учасником експерименту, який справді залишився задоволеним результатом. Через кілька днів у лікаря з’явилися симптоми. Температура. Слабкість. Жовтяниця. А потім сталося те, що відбувається з багатьма людьми, які добровільно заражають себе смертельними інфекціями. Він помер.
Його смерть стала одним із ключових доказів того, що жовту лихоманку справді переносять комарі. Завдяки подальшим дослідженням людство навчилося ефективно боротися із захворюванням. Але шлях до цього знання пройшов через людину, яка буквально сказала науці: «Добре, я сам перевірю». Наука відповіла: «Результат отримано. Дякуємо за участь».
Ейфелева вежа як найгірший полігон для бета-тестування
На відміну від попередніх героїв, Франц Райхелт не займався медициною. Його не кусали заражені комарі. Він не вводив собі небезпечні біоматеріали. Він просто вирішив стрибнути з Ейфелевої вежі. Що могло піти не так?
Франц Райхелт був австро-французьким кравцем і винахідником. На початку XX століття авіація розвивалася шалено швидко. Літаки ставали дедалі популярнішими, а питання порятунку пілотів у разі аварії залишалося відкритим. Райхелт придумав спеціальний костюм-парашут. Ідея була чудовою. Реалізація - менш переконливою.
Під час попередніх випробувань конструкція показувала результати приблизно на рівні парасолі, яка дуже хоче бути парашутом. Проте винахідник не втрачав оптимізму. У 1912 році він отримав дозвіл провести демонстрацію на Ейфелевій вежі. Більшість людей була переконана, що випробування відбудеться за допомогою манекена. Це звучало логічно. Саме для таких ситуацій людство й придумало манекени. Але Райхелт несподівано вирішив, що манекен - це для боягузів. Стрибати буде він сам.
На місці зібралися журналісти, оператори та натовп глядачів. Існує навіть кінозапис події. На кадрах видно людину, абсолютно впевнену у власному винаході. Проблема полягала в тому, що винахід був значно менш упевнений у собі. Райхелт стрибнув. Костюм не розкрився належним чином. Через кілька секунд винахідник загинув. Уся подія тривала менше часу, ніж деякі сучасні рекламні інтеграції на YouTube.
Його задум випереджав свій час, але фізика традиційно відмовилася підлаштовуватися під людський ентузіазм. І вкотре підтвердила правило: якщо ваш експеримент передбачає стрибок із трьохсотметрової споруди, бажано завершити всі розрахунки до початку польоту.
Висновок: Дарвінівська премія для дуже розумних людей
Коли ми чуємо про подібні історії, легко почати жартувати. І справді, в них вистачає моментів, від яких сучасний комітет з техніки безпеки дружно впав би в непритомність. Але за всією іронією стоїть дещо важливе. Ці люди не були божевільними. Вони не шукали слави за будь-яку ціну. Вони щиро намагалися розширити межі людських знань.
Іноді настільки щиро, що забували про одну маленьку деталь - бажано вижити до публікації результатів. Карріон допоміг зрозуміти природу смертельної хвороби. Лезір допоміг довести роль комарів у передачі жовтої лихоманки. Райхелт, хоч і трагічно, став нагадуванням про те, що між геніальною ідеєю та стрибком з Ейфелевої вежі бажано провести ще кілька тестів.
Наука рухається вперед завдяки сміливості. Але іноді вона рухається вперед, озираючись назад і тихо промовляючи: «Можливо, наступного разу використаємо манекен».
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар