Чому з віком нас тягне до землі?

 Історія ця почалась минулого року на початку весни. Я ходила по «Епіцентру» з молитвою: «Боже, дай мені сил та розуму купити тільки те, за чим я прийшла». Спойлер: Бог, мабуть, був зайнятий. Я мирно обирала кактус в подарунок подрузі - ну що може піти не так? Але поряд стояла стійка з насінням. Маленькі пакетики з фото ідеальних помідорів, зеленого кропу, мʼяти, яка виглядає так, ніби її тільки що поцілував бог салатів. І я така: «А чому б і ні? У квартирі теж може бути міні-город». Через 20 хвилин я вже власниця насіння кропу, петрушки, мʼяти, помідорів, ґрунту, горщиків, лійки, рукавичок (які жодного разу не одягну), і ще якихось загадкових «прибамбасів для аерації».

Прийшла додому - і як по кайфу все посадила. Кажу «по кайфу», бо я ніколи нічого не вирощувала з нуля. Відео на YouTube? Та ні, це для слабаків. Я ж бачила, як бабуся щось колись копала. Значить, розберусь.

Фінал сезону: 5 помідорок чері. П’ять. І три маленьких деревця лимона - бо в мене був ґрунт і лимон у холодильнику. Логіка? Абсолютно залізобетонна. Чесно, згадуючи, як я садила - без розсади, без розуміння, без плану - я здивована, що в мене взагалі щось виросло. Але ви думаєте, на цьому все? Ні. Бо цього року я знову готуюсь до міні-городу. Тільки тепер з розумом. І з YouTube.

І тут мене накрило питання: а якого фіга людей з віком так тягне копатися в землі? Я точно знаю, що я не одна така. Багато людей, які зараз мають це сезонне хобі, раніше або взагалі нічим таким не займались, або терпіти не могли «оце ваше сапання». Як на мене - доволі цікавий феномен. Давайте розбиратися.

Ми втомились. І земля - це безкоштовний психолог

Коли тобі 20, ти хочеш вечірки, рух, драму, пригоди. Коли тобі трохи більше, ти хочеш… щоб тебе ніхто не чіпав. Копання в землі - це максимально проста, фізична, зрозуміла дія. Ти посадив - воно або виросло, або ні. Ніяких пасивно-агресивних повідомлень. Ніяких «нам треба поговорити». Ніяких дедлайнів.

Психологи називають це заземленням. Ми буквально повертаємося до фізичного контакту з реальністю. Земля пахне стабільністю. І знаєш що? Вона не зрадить. Максимум - не зійде кріп. І в той момент, коли ти стоїш з маленькою лопаткою в руці, життя раптом стає простішим. Ти не людина, яка забула оплатити комуналку чи сплатити податок “на розкіш”. Ти - бог міні-городу.

Нам хочеться контролю (хоч щось у цьому житті)

З віком приходить усвідомлення: світ - це хаос. Погода - хаос. Економіка - хаос. Новини - краще не відкривати. Але! Якщо ти посадив насіння, поливаєш його і воно росте - це маленький, але дуже реальний контроль. Це як власна екосистема на балконі. Ти - творець. Ти вирішуєш, кому жити в цьому горщику, а кому - в компості. І мозок такий: «О, клас, я знову щось можу».

Пам'ять предків: пра-бабця дивиться з небес і схвально киває

Ми можемо жити в квартирі, замовляти їжу онлайн і знати більше про Wi-Fi, ніж про ґрунт. Але наші пращури тисячі років виживали завдяки землі і ми це пам’ятаємо або на власному досвіді згадуючи бабцю на городі, або як мінімум з фільмів та поем. І в якийсь момент у психіці вмикається режим: «Гей, людино. Пора садити картоплю». Можливо, це звучить смішно. Але в цьому є логіка. Землеробство - одна з найстаріших діяльностей людства. Це архетип. І коли ти раптом починаєш розуміти різницю між росточками базиліку і мʼяти - десь там в космосі твій прапрадід радісно плескає в долоні.

Ми стаємо сентиментальними

З віком нас накриває ностальгія. Раптом починаєш цінувати запах землі після дощу. Згадуєш дитинство в селі. Бабусині помідори, які були «справжні», а не ці водянисті з супермаркету. І ти думаєш: «А що, якщо я теж зможу?»

Спойлер: зможеш. Можливо, не одразу. Можливо, з пʼятої спроби. Але зможеш.

Це дешевша терапія, ніж психолог (вибачте, психологи)

Один пакетик насіння коштує менше, ніж одна сесія терапії. А тепер уяви: ти прийшов додому після важкого дня. Не вмикаєш серіал. Не скролиш новини. А йдеш перевіряти, чи проклюнувся твій кріп. І коли бачиш маленький зелений паросток - мозок викидає дофамін. Ти буквально відчуваєш: «Я щось зробив правильно». І це дуже цінно.

Вік - це прийняття повільності

Молодість - це швидкість. Дорослість - це «стій, дай мені чай і плед». Рослини ростуть повільно. Їм байдуже, що ти хочеш результат завтра. І це вчить терпінню. Ти не можеш накричати на помідор, щоб він виріс швидше. Ти не можеш поставити йому дедлайн. Ти можеш тільки доглядати і чекати. І раптом ти розумієш, що в цьому очікуванні є кайф.

То що, ми всі станемо городниками?

Можливо. Не обовʼязково з гектаром землі. Можливо, це буде один вазон з мʼятою. Або балкон, де томати живуть краще, ніж ти. Але факт залишається фактом: з віком нас тягне до землі.

Бо земля - це простота.

Бо земля - це контроль.

Бо земля - це звʼязок з минулим.

Бо земля - це терапія.

І, можливо, найголовніше - це доказ того, що ми здатні щось виростити. Навіть якщо починали з пʼяти помідорів чері і трьох випадкових лимонів. І якщо цього року я знову отримаю 5 помідорів - я буду щаслива. Бо тепер я знаю: справа не тільки в урожаю.

Справа в тому, що мене тягне до землі. І, здається, це абсолютно нормально 

Климчук Артемія