Є дивне відчуття, знайоме майже кожному. Ти щось робиш. Не ідеально, але робиш. І раптом у голові з’являється голос: «Ти міг би старатися більше». Не «ти нічого не робиш». Не «це погано». А саме - більше. Цей голос небезпечний не тим, що кричить, а тим, що звучить дуже логічно. Він апелює до відповідальності, амбіцій, саморозвитку. І тому ми рідко його ставимо під сумнів. А дарма.
Ілюзія нескінченного потенціалу
Нас із дитинства годують ідеєю: потенціал безмежний. Ти можеш більше. Ти здатен на більше. Просто постарайся. На перший погляд - мотивація. На другий - пастка.
Бо якщо потенціал безмежний, тоді будь-який твій результат автоматично недостатній. Завжди знайдеться ще один відсоток, ще одна година, ще одна спроба. І мозок робить простий, але фатальний висновок: Якщо я не використовую максимум, значить я лінивий, слабкий або нечесний із собою. Це дуже зручна думка для культури досягнень. І дуже токсична для живої людини. Проблема не в ліні, а в уявному «ідеальному я» Уяви, що в тебе в голові живе персонаж.
Назвемо його Ідеальне Я. Воно:
не втомлюється
не сумнівається
завжди знає, що робити
не прокрастинує
не хоче полежати і подивитися дурниці
І кожного дня реальне ти порівнюєш себе з ним. Спойлер: це порівняння ти ніколи не виграєш. Бо Ідеальне Я не існує в реальності. У нього немає тіла, нервової системи, гормонів, страхів і минулого досвіду. Воно не прокидається зранку з туманом у голові. Але саме воно виступає внутрішнім суддею.
Чому «постарайся більше» - не нейтральна порада
Здається, що фраза «старайся більше» - це просто заклик до дії. Насправді вона містить приховане звинувачення: Ти недостатньо стараєшся зараз.
А тепер важливе питання:
як саме більше?
Більше годин?
Більше концентрації?
Більше енергії?
Більше ентузіазму?
Якщо відповідь нечітка - мозок сприймає це як постійний борг. Ти завжди винен, але не знаєш, за що саме. І це не мотивує. Це паралізує. Культура героїчної продуктивності
Нам подобаються історії про людей, які:
працювали по 16 годин
не спали
«просто стиснули зуби»
пожертвували всім заради мети
Ці історії виглядають надихаюче……поки ти не пробуєш жити так сам. Проблема в тому, що героїчна продуктивність - це спринт, а життя - марафон. Тіло й психіка не створені для постійного режиму надзусиль. Але культура каже: Якщо ти втомився - значить ти ще недостатньо сильно хотів. Це дуже зручний спосіб перекласти відповідальність з системи на індивіда.
Втома - не помилка, а сигнал
Одна з найбільших когнітивних помилок сучасної людини - сприймати втому як баг. Ні. Втома - це функція. Це інформація:
що ресурс закінчується
що навантаження перевищує відновлення
що щось у системі працює не оптимально
Але замість того, щоб запитати:
«Що мені змінити?»
Ми питаємо:
«Як мені змусити себе не відчувати цього?»
Кофеїн. Мотиваційні відео. Самозвинувачення. Все, аби не зупинитися і не подивитися правді в очі. Чому порівняння з іншими тільки погіршує ситуацію
Соцмережі створюють ілюзію, що всі навколо:
встигають більше
думають ясніше
живуть ефективніше
Але ти порівнюєш:
свою втому з чужою вітриною
свій процес з чужим результатом
свої сумніви з чужою впевненістю напоказ
Це завжди буде нерівна гра. І знову ж - висновок не на користь тебе: «Значить, я просто недостатньо стараюся».
Реальне питання, яке варто ставити
Замість «чи я стараюся достатньо?» Спробуй інше питання: «Чи це зусилля узгоджене з моїми реальними ресурсами?» Бо іноді проблема не в кількості старань, а в напрямку. Ти можеш тиснути на газ, коли машина застрягла в болоті. І тоді більше газу - не рішення. Парадокс: коли стаєш м’якшим - рухаєшся далі Є дивний ефект, який багатьох лякає.
Коли ти:
перестаєш себе постійно критикувати
дозволяєш собі бути неідеальним
визнаєш обмеження
…ти раптом починаєш робити більше. Не з примусу. А з ясності. Бо енергія, яка йшла на самобичування, звільняється. І стає доступною для дії.
Ти - не проєкт, який треба оптимізувати
Одна з найрадикальніших думок, яку складно прийняти: Ти не зобов’язаний реалізувати весь свій потенціал. Потенціал - не борг. Це можливість, а не контракт.
Ти маєш право:
на повільність
на зміну напрямку
на періоди без проривів
на звичайне, негеніальне життя
І це не поразка. Це реальність.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар