Почнемо з класики жанру. У нас відключення світла. Я, як людина з базовим “інстинктом” самозбереження, купила зарядну станцію для котла. Бо, знаєте, не дуже хочеться влаштовувати вдома реконструкцію льодовикового періоду.
Але Всесвіт такий: - “О, ти щось спланувала? Тримай сюжетний твіст”. Станція ламається. Їде по гарантії. Вже понад тиждень. Без неї. І тут з’ясовується, що 5–6 годин електрики на добу - це не “ну норм”, а “чому я знову вдягнений, як капуста”. У квартирі +15. Не мінус, ні. Просто стабільне “ти ніби живий, але без ентузіазму”.
Я, звісно, починаю: мерзнути, бухтіти, думати, що життя якось не дуже.
А потім заходжу в ТікТок. І там:
у когось -5 в квартирі
у когось труби перетворились на скульптуру з льоду
у когось котел плаче разом з господарем
І мій мозок такий: “СТОП. Це ти зараз ниєш? На 15 градусів? Ти що, безсовісна?”
І - барабанний дріб - я починаю відчувати провину. Привіт синдром вцілілого, ми з тобою не бачились з 2023, і краще б більше не бачились.
Вітаю. Ти офіційно вступив у клуб “Мені соромно, що мені не хана”
Це не ти дивний. Це синдром вцілілого. Це коли твій мозок вирішує: “Якщо комусь гірше, а тобі трохи краще - значить, ти підозрілий”.
Симптоми:
“Я не маю права скаржитись”
“Мені незручно, що я в теплі”
“Я якась неправильна, бо мені не настільки погано”
“Треба потерпіти мовчки, бо люди в ТікТоку страждають сильніше”
Це виглядає як емпатія. Але насправді - це психологічний мазохізм з елементами моралізаторства. Логіка рівня “якщо хтось без ноги - тобі не можна кульгати”. Давайте чесно. Фраза: “Комусь гірше” - вбивця здорового глузду. Бо за цією логікою:
якщо ти голодний, але не вмираєш - закрий рот
якщо тобі холодно, але не мінус - не ний
якщо тобі важко, але ти не ночуєш в підвалі - мовчи
Це як сказати: “Поки у світі є хоч одна людина, якій гірше - всі інші повинні стиснути зуби і не відчувати”. Новина: так психіка не працює. І, слава Богу, бо інакше ми б уже давно всі ходили в колективній депресії з медалями за терпіння.
Чому мозок вирішує, що ти винен
Бо мозок не любить хаос. Йому легше подумати: “Я винен”, ніж прийняти: “Світ - несправедливий, рандомний і без пояснювальної записки”. Провина - це така собі ілюзія контролю:
якщо я винен → значить, я щось зробив
якщо я щось зробив → значить, я не безсилий
Це криво, але мозок працює з тим, що є.
Провина як спосіб нічого не робити, але дуже страждати
І тут магія. Коли ти: сидиш, гризеш себе, думаєш “мені соромно, що мені краще”, ти ніфіга нікому не допомагаєш.
Твоя провина: не підвищує температуру в чужій квартирі, не розморожує труби, не додає електрики, не робить тебе святішим.
Але: виснажує, з’їдає енергію. робить ще одну людину в мінусі. Вітаю, тепер у світі на одну забембану людину більше. Глобальний баланс відновлено. (Ні.)
Співчуття ≠ самопокарання (але мозок їх плутає)
Співчуття - це: “Мені шкода, що іншим важко. Я можу допомогти або хоча б не знецінювати”.
Самопокарання - це: “Мені соромно, що я не страждаю достатньо”.
Це різні речі. Дуже. Перше - людяність. Друге - психологічний цирк з батогами.
“Я маю триматись” - улюблена фраза людей, які скоро зламаються. О, це окремий жанр. “Я маю триматись, бо іншим гірше”. Ні. Ти не маєш триматись. Ти маєш виживати без самознищення. Бо “триматись” без права: на втому, на страх, на злість, на слабкість - це не сила. Це відкладений зрив з феєрверками. Велика правда, яку не люблять герої терпіння. Твоя біль: не ображає інших, не відбирає у них допомогу, не робить тебе поганою людиною.
Твій комфорт: не крадений, не аморальний, не “занадто”. І головне: ти не зобовʼязаний жити гірше, ніж можеш, щоб комусь було морально легше.
Повертаємось до тих 15 градусів (і совісті, яка пішла не туди)
Мені холодно. І це факт. Те, що десь мінус - не робить моє відчуття фейковим. Я можу: співчувати, допомагати, донатити, бути адекватною і не карати себе за те, що я не в найгіршій точці аду. Бо якщо логіка “комусь гірше - мовчи” стане нормою, ми всі просто: перестанемо говорити, перестанемо відчувати, перестанемо жити. Але зате будемо дуже правильні. І дуже нещасні.
Фінал, якщо коротко
Синдром вцілілого - це не совість. Це помилка системи. Бути в теплі - не злочин. Бути в ресурсі - не зрада. Бути живим - не привід вибачатись. І якщо твій внутрішній голос каже:
“Тобі соромно, що тобі не так погано”
- сміливо кажи йому:
“Дякую, я зрозумів. Але йди ти за воєнним кораблем”.
Бо провина ще нікого не врятувала. А от живі, теплі й адекватні люди - іноді так.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар