Доторкнулась до історії. Добре, що не загорілась разом із нею, або як українці виживали в темряві до газу і електрики

Сиджу я, значить, якось увечері без світла. Просто відключили електрику, через наших з вами придуркуватих сусідів. Світять мені свічки, я любуюсь полум’ям і гладжу кота. Романтика одним словом: я - загадкова жінка з минулого століття, кіт - мініатюрна рись, що дає додаткове тепло, свічки - аромат «ванільний хаос».

Захотіла додати ще одну свічку, щоб уже точно було як у середньовічному замку, де чекаєш або принца, або податкову. Полізла в шафи, перекопала запаси пакетів, які «раптом знадобляться», і знайшла… керосинову лампу. Не питайте, звідки вона в мене, сама вже не пам’ятаю: чи то мама передала від бабусі подарунок, чи то це я на олдскульному ярмарку після третього глінтвейну купила.

І тут мене як накрило думкою: цю лампу винайшли в Україні в 1853 році. А до цього як українці освітлювали свою оселю? У темряві ж вони не сиділи, правильно? Та й кити по Дніпру не плавають, щоб їх жиром лампи заправляти як це робили в інших країнах…

От я й почала шукати. І знайшла таке, що тепер хочу забрати тебе з собою в цю романтичну подорож у темряву минулих століть.

Лучина: український PowerBank на 3% заряду

Почнемо з найпопулярнішого джерела світла в українській хаті аж до XIX століття: лучини. Що таке лучина? Уяви собі сучасну LED-лампочку. А тепер уяви, що вона з дерева. І не дуже світить. І смердить. І димить так, ніби ти влаштував шашлики посеред хати. Лучину робили з тонких трісок сосни або осики. Встромляли у спеціальний тримач - світич, - підпалювали, сідали поруч і… намагались щось побачити.

Чому ж її використовували? Бо дешево. Бо доступно. Бо працює, якщо не сильно моргати. Селяни могли годинами різати ці трісочки, сушити, складати в оберемки. Такий собі стародавній DIY - «зроби собі світло сам». І от ти сидиш, читаєш, а поруч горить ця лучина, пахне смолою, дим лоскоче очі, і ти розумієш, що ось вона - українська версія «каміну для бідних». Романтика, але така, що про неї краще не згадувати без інгалятора.

Жирники: коли хочеться світла, але бюджет каже “пожирніше не буде”

Якщо лучина - це рівень “світло дешево”, то жирник - рівень “світло дуже дешево, але з ароматами, які ти не замовляв”. Жирник - це така маленька посудина, найчастіше глиняна, куди наливали тваринний жир. Так-так, той самий, з якого ти робиш шкварки.

Які жири використовували? Свинячий (наш фаворит №1), яловичий, баранячий, у степах - овечий, бо що пастух має, те й світить.

В жир засовували гніт - і вуаля! Українська масляна лампа без оливкової олії, зате з ароматом «борщ зі шкварками». Світло від жирника було тьмяне, жовте, миготливе. Зате дешево, бо українці - народ практичний: якщо вже в забій пішла свиня, то вона освітить тобі не тільки холодильник, але й життя.

Сальні свічки: те, що ми мали

Сальні свічки - це теж жири, але в більш твердому, інстаграмному форматі. Робили їх просто: брали сало, топили, заливали у форму, вставляли гніт - і все, готово.

Проблема одна: вони смерділи. Не трохи. А так, що якщо б хтось поставив сальники в люкс-готелі, то на Booking був би рейтинг 1,2 і відгуки типу: «Світло норм, але відчуття, що я заснув посеред кухні, де тільки що шкварили цибулю». Проте сальні свічки використовували всі - від селян до міщан. Бо воскові були дорогі, а жити якось треба.

Воскові свічки: український люкс-сегмент

Ось тут уже починається дорого-багато. Воскові свічки робили з чистого бджолиного воску. І світло вони давали чудове - яскраве, рівне, без зайвої ароматизації «свинка-каррі». Проблема була в ціні. У XVIII столітті одна воскова свічка могла коштувати стільки, скільки наймит заробляв за день. Тому воскові свічки: берегли, економили, палили тільки на свята або у важливих панських подіях.

А ще - у церквах. Бо якщо вже Бог - то тільки при якісному освітленні. Українські бджоли, звісно, старалися, але виробити стільки воску, щоб світити всю країну - то вже занадто. Тому віск був топовим преміумом, доступним не всім.

Масляні лампи на оливковій та конопляній олії: коли ти не бідний, але й не пан

До гасової революції українці користувалися й масляними лампами.

Варіантів було два:

- оливкова олія - супер-пупер імпорт, як сьогодні оливкова з Тоскани;

- конопляна олія - більш народний варіант, як оливкова, але без «італійських канікул».

Оливкова давала чисте світло, але була дорогою. Конопляна - трохи диміла, але доступніше. У багатших хатах міщан це було основним світлом, а в селян - «на великі свята», коли хотілося не лише бачити, а й дихати.

Каганці: українська відповідь на “лампу Аладіна” (але без джина)

Каганець - це маленька лампа, яка працювала на маслі або жирі. Виглядала як мініатюрний чайничок для світла: наливаєш всередину олію, вставляєш гніт - і поїхали. Каганці були поширені й зручні: їх можна було переносити, ставити, брати у двір, світити шлях, якщо вночі треба було… скажімо так, знайти туалет під зорями.

А що ж багатії? Світло було як у Голлівуді?

Багаті українці до XIX століття теж не купались у люстрах Swarovski. Вони мали: великі воскові свічки, масивні канделябри, дорогі масляні лампи з оливковою олією, інколи навіть імпортні лампи на риб’ячому жирі, але точно не на китовому - бо де ж того кита впіймати? В Дніпровських плавнях? Він там образиться. Тобто світло було якісніше, але все одно тьмяніше за наш звичайний сучасний ліхтарик з «АТБ».

Гасова революція 1853 року: коли Львів сказав “дайте світла!”

А потім стався бум. У 1853 році винайшли гасову лампу у Львові, в аптеці «Під золотою зіркою». Це було як поява смартфона після кнопкових телефонів. Гас горів яскравіше, чистіше, дешевше - і все, життя стало світлішим у прямому сенсі. Саме такі лампи дехто знаходить у шафах і сьогодні. І не пам’ятає, звідки.

І що нам з цього всього?

По-перше, тепер ти знаєш, що життя без електрики - не трагедія, а можливість: відчути себе українцем XVIII століття, покрутити в руках каганця, або хоча б зрозуміти, чому наші прадіди так раділи гасу, а потім - лампочці.

По-друге, практичний висновок: якщо в тебе вдома є керасинова лампа - не смій її викидати. Це запасний генератор і стильний декор.

По-третє, тепер ти можеш блиснути знаннями в будь-якій розмові. Особливо коли вимкнуть світло й компанія сидітиме при свічках. Просто кажеш:

– А ви знаєте, що лучина - це як PowerBank на 3%, але дерев’яний?

І все, ти королева вечора.

Климчук Артемія