Під час другої подорожі до Парижу я нарешті потрапила в Лувр. Не скажу, що мріяла побачити Мону Лізу - просто це як «to-do» пункт у списку туриста: кав’ярня на Монмартрі, круасан з видом на на Ельфеву вежу і - обов’язково - Джоконда.
Коли дійшла до залу, де висіла ця світова зірка мистецтва, я на секунду реально подумала, що там безкоштовно роздають гроші або хоча б айфони. Черга стояла така, що навіть у лікарню на довідку коротша.
Свій час я ціную, тому в чергу не вставала - підійшла збоку, де охоронець ще не встиг заборонити. Побачила: так, є картина. Маленька, за склом, з рамкою, яку, здається, вибрали на розпродажі у «Леруа Мерлен». Стояла біля неї хвилин п’ять, зробила фото (бо як же без доказів), і почала роздивлятись інші полотна навколо. І от що цікаво - вони були не гірші. Навпаки, деякі навіть крутіші. Але натовп чомусь стояв тільки біля Лізи. І от тоді в голові народилась думка - чому саме вона? Чому саме ця маленька жінка з невизначеною посмішкою стала мірилом «великого мистецтва»? І чому кожен турист готовий відстояти три години черги, щоб зробити селфі з нею, замість того, щоб піти випити кави з круасаном, як нормальна людина?
Ну що ж, сідайте зручно, ми розбираємось, чому Мона Ліза - це як інфлюенсерка до появи Instagram, і як її крадіжка зробила її найвідомішою жінкою в історії живопису.
До того, як вона стала мемом
От уявіть собі - 1900-ті роки, Париж, Лувр. Мона Ліза просто висить собі на стіні, нікого особливо не хвилює. Так, Леонардо да Вінчі - великий геній, але його картина на той час не мала навіть натяку на ту популярність, що зараз.
Серйозно, люди приходили в Лувр і більше фанатіли від грецької Венери Мілоської, бо - без рук, а виглядає велично(я біля неї на 30 хв залипла). А Мона Ліза? Просто жінка. Маленька картина. Темна. Без фону, без драми, без ангелів, без мечів. До 1911 року вона була просто ще одним експонатом, про який більшість французів навіть не знала. І якби не один італієць із амбіціями - то, можливо, сьогодні на її місці в Луврі стояла б черга до чогось зовсім іншого. Наприклад, до кавомашини.
Велика афера: як вкрали Мону Лізу
Отож, історія така. Ранок, 21 серпня 1911 року. Звичайний день у Луврі. Працівники приходять, протирають пил, все як завжди. І тут - опа! - на місці Мони Лізи порожня стіна. Першою це помітила художниця, яка прийшла зробити копію. Вона така:
- Вибачте, а де Мона Ліза?
І працівники такі:
- Може, її взяли на реставрацію.
А потім - хвилинка мовчання і паніка рівня: «Ми загубили найвідомішу картину світу, яка навіть не була відомою». Через кілька годин стало зрозуміло: картину вкрали. І отут починається найцікавіше - хто, як і навіщо.
Головний герой - Вінченцо Перуджа
У цій історії є герой. І він не дуже схожий на Джеймса Бонда. Його звали Вінченцо Перуджа, і він був звичайним італійським столяром. Працював у Луврі, допомагав встановлювати захисне скло для картин. І от одного разу він подумав:
«А чому це шедевр Леонардо да Вінчі має висіти у Франції, якщо Леонардо був італійцем?». Патріотизм - справа благородна, але Перуджа вирішив реалізувати її максимально буквально: взяти і винести картину додому.
Як це сталося
Це не жарт, але Перуджа просто заховався в шафі уночі. Так, у Луврі. Ніхто не перевіряв, бо тоді не було камер, а охорона більше схожа на клуб по інтересах.
Він дочекався вечора, коли музей закрився для відвідувачів, вийшов зі своєї шафи, зняв картину зі стіни, зняв рамку і скло, і просто загорнув полотно під халат. Потім спокійно пройшов повз охорону.
Куди поділася Мона Ліза
Три дні - і вся Франція у шоці. Газети змагаються у заголовках:
«Найвідоміша картина світу зникла!»
«Скандал у Луврі!»
«Що ще вкрадуть - Ейфелеву вежу?»
Лувр закрили на тиждень, поліція перевертала Париж догори дриґом. Навіть Пабло Пікассо потрапив під підозру! Бо колись купував у знайомого викрадені артефакти, і поліція вирішила: а раптом і зараз причетний? Та правда була набагато банальнішою. Перуджа просто зберігав Мону Лізу у своїй квартирі два роки, під ліжком. Так, під ліжком. Бо куди ще класти національну гордість Італії?
Як його впіймали
Через два роки Перуджа вирішив, що пора «повернути» Мону Лізу додому. Він написав листа власнику антикварної галереї у Флоренції і запропонував «продати або повернути за винагороду» справжню Мону Лізу. Галерист, звісно, одразу погодився, прийшов подивитись - і викликав поліцію. І от так Перуджу заарештували, а картину урочисто повернули до Франції.
І тут починається хайп
Іронія в тому, що до крадіжки Мона Ліза не була світовою знаменитістю. Але після - стала буквально попзіркою. Газети писали про неї два роки поспіль. Люди стояли в черзі, щоб побачити порожнє місце, де вона висіла. Коли її повернули, в Лувр приходили тисячі людей, щоб побачити вже не просто картину, а легенду, яка пережила викрадення. Коротше, Перуджа зробив те, що зараз назвали б ідеальним піаром.
Хайп, що ніколи не згасає
І що головне - всі хотіли побачити її наживо. Хоча, чесно, якщо бути відвертими - у реальності це не так ефектно. Маленьке полотно за товстим склом, з натовпом туристів, які знімають на телефони, навіть не дивлячись. Ти стоїш десь на відстані чотирьох метрів, і бачиш радше спини туристів, ніж саму картину. Але що ж - хайп не обдуриш. Люди люблять міфи, а не факти. І тепер Мона Ліза - не просто живопис, а символ, бренд, навіть логотип людської віри в «щось велике, що я не до кінця розумію, але всі кажуть, що круто».
Мораль: Іноді, щоб стати легендою, не потрібно бути найкращим. Достатньо, щоб тебе вкрали в потрібний момент.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар