Під час сухого закону пивоварні, зокрема Yuengling із Пенсільванії та Stroh’s із Мічигану, почали виготовляти морозиво замість пива, щоб зберегти бізнес. Це спрацювало: за даними Mental Floss, з 1916 по 1925 рік споживання морозива в Сполучених Штатах різко зросло на 55 відсотків . Кажуть, що захоплення замороженими ласощами також породило добре відомий смак морозива, коли фондовий ринок обвалився наприкінці десятиліття. Історія розповідає, що Вільям Драєр і Джозеф Еді, знамениті виробники морозива та цукерок, відповідно, створили суміш із зефіру та шоколадного морозива, відому як Rocky Road, з назвою як метафорою важких часів.
Але моряки Військово-Морського Флоту відчули жало вимушеного пияцтва за роки до того, як заборона стала офіційною: алкоголь був заборонений на кораблях з 1 липня 1914 року. Морозиво, яке ставало все більш поширеним завдяки прогресу в технології морозильного охолодження, стало способом взяти край. Щоб отримати уявлення про те, наскільки глибоким було божевілля, візьміть до уваги, що в 1942 році, безпосередньо перед тим, як екіпаж USS Lexington покинув корабель, вони зайшли в замкнену морозильну камеру корабля та осушили всі контейнери з морозивом, коли судно тонуло з торпеди.
Невипадково в першій половині 20-го століття уряд розглядав морозиво як їстівний засіб для пропаганди та підвищення морального духу. Навіть попри нормування під час Другої світової війни люди все ще могли їсти морозиво. Як зазначає Марк Курланський у своїй книзі Milk! , допомогло те, що два величезних молочних лобі переконали уряд включити морозиво до списку найважливіших продуктів, незважаючи на скорочення молока, цукру та інших основних продуктів. А морозиво входило в армійський список товарів (разом із тютюном і жувальною гумкою), які були необхідні для підбадьорення в темний час доби.
Коли його не було поруч, солдати та матроси могли, (і часто робили це), самі робити морозиво з усього, що було поруч. Це варіювалося від змішування снігу та розтопленого шоколаду до, того як це робили деякі американські льотчики,перебуваючи в Британії в 1943 році, прикріплюючи ванну з готовою сумішшю для морозива до заднього відсіку навідника, і дозволяючи великій висоті забрати його звідти. Під час війни Квартирмейстерський корпус , підрозділ армії, відповідальний за постачання їжі, одягу та інших предметів першої необхідності, також забезпечував інгредієнти, щоб солдати могли виготовляти 80 мільйонів галонів на рік. Згодом створили невеликі фабрики морозива, щоб солдати на передовій могли смакувати.
У 1945 році любов збройних сил до морозива пішла ще далі, коли вони отримали пам’ятник своїм улюбленим ласощам: баржу, яку вони позичили у Армійського транспортного корпусу, яку потім переобладнали на портативну фабрику з виробництва морозива та салон. . Військово-морський флот витратив 1 мільйон доларів на судно, щоб воно могло роздавати десерт іншим меншим баржам, відомим як кораблі з морозивом , у західній частині Тихого океану.
Кораблі були повністю прикрашені складськими приміщеннями та рослинами, і все це було для морозива. «І це варте кожного пенні цього для самотніх американських хлопців, яким набридли пайки, якими б поживними вони не були», — хвалилося оголошення. Військово-морський флот особливо пишався тим фактом, що баржа могла одночасно вмістити колосальні 2000 галонів морозива. Він також працював швидко, маючи можливість випускати приблизно 10 галонів кожні 7 хвилин.
Незважаючи на всі його переваги, це була не найпрактичніша річ: корабель не міг рухатися, оскільки не мав двигуна, і його доводилося тягнути за допомогою буксирів, щоб пройти крізь воду.
Незрозуміло, що трапилося з баржею (хоча можливо, що вона лежить десь у бухті , як це робить ряд інших бетонних кораблів тієї епохи зараз). Тим не менш, він живе як реліквія з тих часів, коли морозиво боролося з тугою за домом і нестачею випивки у відкритому морі.
 |
| Климчук Артемія |
Коментарі
Дописати коментар