Мультитаскінг у роботі: міф чи правда?

Що таке взагалі цей "Мультитаскінг"?

Мультитаскінг (або багатозадачність) — це спроба робити кілька справ водночас. 

Ми звикли вважати, що справжній професіонал — це людина, яка може одночасно відповідати на повідомлення, слухати клієнта, працювати з випискою і ще контролювати пошту. Здається, що так ми встигаємо більше.

Але є нюанс: мозок не стільки виконує кілька складних завдань одночасно, скільки дуже швидко перемикається між ними. І кожне таке перемикання має свою ціну. 

Міф: «Я добре працюю в режимі багатозадачності»

Коли ми пишемо повідомлення, а паралельно читаємо новини, мозок змушений постійно перемикати увагу.

Дослідження показують: під час переходу від одного завдання до іншого потрібен час, щоб знову активувати правила й цілі нового завдання. Чим складніші або менш знайомі завдання, тим відчутнішими можуть бути втрати. 

Тому знайоме: «Я тільки на хвилинку відповім у чаті й повернуся до роботи», може перетворитися на: чат → повідомлення →ще одне повідомлення → повернення до роботи → «А на чому я зупинилася?» 

Що відбувається з продуктивністю?

Проблема мультитаскінгу не лише в тому, що ми витрачаємо більше часу.

Постійні перемикання можуть:

-знижувати концентрацію;

-збільшувати кількість помилок;

-ускладнювати запам'ятовування інформації;

-заважати глибокому опрацюванню завдання;

-створювати відчуття постійної зайнятості без відповідного результату. 

Особливо це помітно під час роботи, де потрібно аналізувати інформацію, приймати рішення, писати тексти або працювати з великою кількістю деталей.

Але невже мультитаскінг завжди поганий?

Ні. І ось тут найцікавіше.

Не кожна паралельна дія однаково навантажує мозок. Наприклад:

-пити каву + слухати музику — легко;
 йти + слухати подкаст — зазвичай можливо;
 говорити про просте питання + виконувати механічну дію — іноді теж нормально.

А ось:

-аналізувати дані + відповідати на повідомлення + слухати клієнта — вже зовсім інша історія.

Дослідження показують, що за певних умов люди можуть виконувати два завдання з відносно невеликим взаємним впливом, особливо якщо вони добре відпрацьовані й не конкурують за однакові когнітивні ресурси. 

Як працювати ефективніше?

Спробуйте просте правило:

1 завдання → 1 фокус → 1 завершення

-Виділіть 20–30 хвилин на конкретне завдання.


-Вимкніть непотрібні сповіщення.


-Не відкривайте 10 робочих вкладок «про всяк випадок»

-Повідомлення перевіряйте у визначені моменти.

-Схожі завдання об'єднуйте в один блок: наприклад, спочатку відповісти на повідомлення, потім перейти до основної роботи.

Такий підхід допомагає зменшити кількість непотрібних перемикань уваги.

Радіонова Тетяна

Предмети, які колись коштували дорожче за золото

Сьогодні золото вважають одним із найцінніших матеріалів у світі. Воно символізує багатство, стабільність і розкіш. Проте в різні періоди історії існували речі, за які люди були готові платити ще більше. Деякі з них сьогодні можна знайти майже в кожному домі, а колись вони були доступні лише королям і найбагатшим купцям.

Сіль — «біле золото»
Складно повірити, але звичайна кухонна сіль тисячоліттями була справжнім скарбом. До появи холодильників вона була одним із небагатьох способів зберігати продукти, тому попит був величезним.
У Стародавньому Римі частину платні солдатам видавали саме сіллю. Саме від латинського слова salarium походить англійське слово salary («зарплата»). Через високу ціну сіль навіть ставала причиною воєн і контролю торговельних шляхів.

Перець та інші спеції
У Середньовіччі чорний перець інколи використовували як гроші. Мішечок перцю міг коштувати дорожче за таку саму вагу золота.
Причина проста — спеції доставляли з далеких країн довгими й небезпечними маршрутами. Вони не лише покращували смак їжі, а й допомагали зберігати продукти та вважалися лікувальними.

Натуральний пурпур
Фіолетова фарба, відома як тирський пурпур, була однією з найдорожчих речовин у світі. Її добували з морських молюсків, і для отримання лише кількох грамів барвника потрібно було переробити тисячі мушель.
Через це пурпуровий одяг носили лише імператори, королі та найвища знать. У деяких державах простим людям навіть забороняли вдягати цей колір.

Шовк
Китай довгий час зберігав секрет виробництва шовку. За розголошення технології могли суворо покарати.
Шовкові тканини були настільки дорогими, що їх використовували як дипломатичні подарунки, засіб оплати та символ влади. Саме через торгівлю цим матеріалом виник знаменитий Шовковий шлях.

Мускатний горіх
Сьогодні мускатний горіх коштує недорого, але у XVII столітті він був справжнім скарбом. Європейці вірили, що ця спеція захищає від чуми, тому попит різко зріс.
За контроль над островами, де росли мускатні дерева, між державами точилися війни. Вартість спеції могла перевищувати ціну золота.

Лід
До винаходу холодильників лід був предметом розкоші. Його вирізали взимку з озер, зберігали у спеціальних льодовнях і перевозили на великі відстані.
У спекотних країнах лід коштував надзвичайно дорого. Його використовували для охолодження напоїв, приготування десертів і навіть у медицині.

Чай
У XVII–XVIII століттях чай був доступний лише найбагатшим людям Європи. Через довге транспортування з Азії його ціна була надзвичайно високою.
Чай зберігали у спеціальних скриньках під замком, а пригощання гостей цим напоєм вважалося ознакою великого достатку.

Натуральний ладан
Ладан і мирра були не лише релігійними символами, а й дуже дорогими товарами. Їх використовували під час богослужінь, у медицині та парфумерії.
Каравани, які перевозили ці ароматичні смоли, проходили тисячі кілометрів через пустелі, що значно збільшувало їхню вартість.

Висновок
Історія показує, що цінність речей визначається не лише їхньою рідкістю, а й потребами людей. Сіль, перець, чай чи лід сьогодні здаються звичайними речами, але колись вони були символами багатства, за які платили величезні суми. Те, що сьогодні доступне кожному, в минулому могло коштувати дорожче за золото — і саме це робить історію такою захопливою.

Тимченко Анастасія

Рубрика: 30 секунд до спокою: Тілесний "Reset": Як фізичний холод рятує після "гарячих" дзвінків

У сфері дистанційного врегулювання заборгованості ми щодня працюємо з чужим стресом, який часто намагається перекинутися на нас. Бувають моменти, коли стандартні техніки візуалізації чи глибокого дихання здаються заслабкими. Після шквалу емоцій клієнта або відвертої агресії адреналін зашкалює, а думки починають хаотично розбігатися.Коли раціональна частина мозку відмовляється працювати, вмовляти себе "заспокоїтися" марно. Саме тут на допомогу приходить фізіологія. Щоб миттєво вимкнути емоційну "пожежу", вам потрібна кнопка "Reset" без слів — реальний фізичний холод.

Чому температурний шок працює краще за логіку?

Наш мозок еволюційно запрограмований реагувати на раптову зміну температури як на пріоритетний сигнал. Коли ви стикаєтесь із холодом, нервова система змушена миттєво перекинути всі ресурси з обробки психологічного стресу (чужих емоцій) на обробку раптового тілесного подразника. Це діє як екстрене фізіологічне гальмо: емоційний шторм вщухає, пульс починає уповільнюватися, і ви повертаєте собі холодний професійний фокус.

Три інструменти тілесного перемикання на робочому місці

Залежно від ситуації та рівня напруги, використовуйте один із трьох методів. Усі вони займають не більше 30 секунд:

Рівень 1: Крижана вода (для швидкого фокусу)

-Заведіть звичку тримати на столі термокухоль або пляшку з дуже холодною водою.

-Після складного діалогу обхопіть ємність обома руками, концентруючись на температурі.

-Зробіть кілька повільних ковтків. Фокус на тому, як холодна рідина проходить горлом, "вимикає" внутрішній діалог і повертає вас у момент "тут і зараз".

Рівень 2: Дотик до прохолоди (для миттєвого заземлення)

-Якщо води під рукою немає, знайдіть холодну поверхню: металеву ніжку столу, віконне скло, або металеву канцелярію.

-Щільно притисніть долоні до предмета на 10-20 секунд.

-Переведіть усю свою увагу виключно на контраст температур. Мозок почне аналізувати фізичні відчуття шкіри, витісняючи нав'язливі думки про проблемного клієнта.

Рівень 3: Охолодження пульсових точок (важка артилерія)

-Якщо дзвінок вибив вас із колії остаточно, не соромтеся взяти коротку перерву на пару хвилин або краще дочекайтеся перерви згідно вашого графіку робочої зміни.

-Підіть до вбиральні та потримайте зап'ястя під струменем холодної води, або злегка вмийте задню частину шиї.

-Саме там проходять великі кровоносні судини та блукаючий нерв. Їх охолодження дає пряму команду нервовій системі знизити рівень кортизолу та заспокоїти серцебиття.

Важливо пам'ятати: Не тягніть негатив від одного клієнта до наступного. Тілесний "Reset" — це ваш емоційний душ, швидка гігієна нервової системи, яка дозволяє залишатися професіоналом до кінця зміни.

Радіонова Тетяна

Щоденник хронічно виснаженої істоти: Чому 8:00 ранку вигадали психопати

 

Привіт усьому світу, який відчайдушно підлаштований під жайворонків, від обличчя надзвичайно невиспаної сови. Нещодавно я мала сумнівне щастя почути думку одного «експерта з продуктивності». Цей геній стверджував, що немає жодних жайворонків, сов і тим паче голубів. Мовляв, людський мозок найкраще працює зранку на «свіжу голову», а всі ми просто ліниві істоти, які збили собі режим сну.

Серйозно? Єдине, на що спроможна моя «свіжа голова» о сьомій ранку - це зробити каву. І то не з першої спроби, бо іноді замість чашки я наливаю окріп просто на власну ногу, щоб остаточно переконатися, що я все ще перебуваю в цьому пеклі. Зате о першій ночі мій мозок раптово вирішує, що настав ідеальний час писати статтю, вчити якусь мову, ремонтувати розетку та паралельно розв'язувати судоку підвищеної складності.

Тож давайте розберемося: це справді банальна лінь чи у нашій ДНК закладено біологічний запобіжник? Можливо, різний час активності - це наслідок еволюції, де від нічних чергувань біля багаття залежало, чи з'їсть шаблезубий тигр усю вашу племінну родину, поки вона солодко хропе?

Розділ 1. Елітні жайворонки, або «Дивіться, я встав о 5:00»

Почнемо з групи людей, які щиро вважають себе вершиною еволюційного ланцюга. Хронотип «жайворонок» - це ті самі пернаті нарциси, які викладають у соцмережі фото ранкової пробіжки о 5:30 з підписами на кшталт: «Поки ви спите, я вже підкорив світ». Світ вони, звісно, не підкорили, але вже встигли зіпсувати настрій усім навколишнім.

Науково це називається фазовим випередженням сну. Їхній біологічний годинник цокає так швидко, ніби за ним женеться колекторська служба. Мелатонін - гормон, який каже організму «лягай і помри на 8 годин» - починає виділятися у них ще під час вечірніх новин, о 20:00 чи 21:00.

З погляду еволюції ці люди були першою лінією оборони. У кам'яному віці, коли ваші предки збиралися у печері, хтось мусив вставати з першими променями сонця, аби змінити вахту та перевірити, чи не чатує біля входу печерний ведмідь із чітким наміром поснідати вашим дядьком. Жайворонки ідеально підходили на цю роль: вони прокидалися без кави, бадьорі та готові бити палицею будь-що, що ворушиться.

Але у XXI столітті ця еволюційна перевага перетворилася на соціальний фашизм. Оскільки більшість державних установ, шкіл та офісів відкриваються зранку, жайворонки захопили владу над світом. Вони створили систему, де ранній підйом прирівнюється до моральної чесноти, а нічна активність - до гріху та деградації.

Однак у них є свій ахіллесовий п'ятак. Спробуйте кликати жайворонка на вечірку чи посиденьки після 20:00. Вони перетворюються на забудькуваті овочі. Черепна коробка жайворонка о дев'ятій вечора містить не мізки, а вчорашній вівсяний відвар. Вони вирубаються просто під час розмови, залишаючи вас сам на сам із їхнім напівмертвим тілом.

Розділ 2. Сірі голуби, або Масовка у цьому цифровому концтаборі

Далі йдуть так звані «голуби» або денний хронотип. Це абсолютна більшість людства - приблизно 55–60% популяції. Якщо ви голуби, то ви - NPC у цій грі під назвою життя. Ви - той самий статистичний середньостатистичний громадянин, під якого розроблено абсолютно все: від графіку роботи метро до розкладу сеансів у кінотеатрах.

Голуби лягають спати приблизно о 23:00 і прокидаються о 7:00–8:00 ранку без особливих страждань чи екзистенційного болю. Мелатонін у них виділяється строго за розкладом, як пенсія на картку.

З еволюційної точки зору голуби - це основне населення печери. Вони не вартували вночі і не піднімалися до світанку. Їхнє завдання полягало в тому, щоб удень збирати ягоди, тягати каміння і не вмирати від банальної застуди. Вони були «робочою силою», яка тримала на собі весь племінний побут.

Сьогодні голубам жити найпростіше. Вони не відчувають постійного соціокультурного насильства, як сови, і не виснажуються до вечора, як жайворонки. Проте в них є одна велика проблема: вони абсолютно нудні. У них немає драматичних нічних осяянь, вони рідко пишуть шедеври о третій ночі і майже ніколи не відчувають цього чарівного стану, коли весь світ спить, а ти єдиний володар усесвіту з чашкою холодної чаю.

Розділ 3. Сови, або «Я виповзаю з труни, коли згасає сонце»

І ось ми дійшли до вищої раси - сов. Або, як нас називає суспільство, «неробочої молоді», «дармоїдів» та «людей із зламаним режимом».

Хронотип сов - це синдром затримки фази сну. Наш циркадний ритм триває не 24 години, як у нормальних людей, а трохи довше - іноді до 25 чи навіть 26 годин. Мелатонін у сов починає вироблятися далеко після півночі, а пік кортизолу (гормону бадьорості) припадає на той час, коли жайворонки вже бачать третій сон.

Чому ми існуємо? Повернімося в нашу затишну первісну печеру. Година 02:00 ночі. На дворі непроглядна темрява. Жайворонки вже шість годин як дрихнуть і бачать сни про смажену мамонтину. Голуби теж відключилися. Якби всі були жайворонками чи голубами, первісне суспільство вимерло б ще на етапі палеоліту, тому що зграя голодних гієн просто за Overtime з'їла б усіх сплячих без жодного опору.

Ось тут на сцену виходили ми - сови. Ми сиділи біля багаття, підкидали дрова, дивилися в темряву і підтримували вогонь. Наша еволюційна роль полягала в тому, щоб бути нічними вартовими. Ми врятували людство від вимирання!

І як сучасне суспільство дякує нам за порятунок від хижаків? воно змушує нас приходити на роботу на 8:00 ранку!

Змушувати сову працювати о 8:00 ранку - це злочин проти людяності. У цей час наш мозок перебуває в стані, який науковці називають «інерцією сну». Ми не просто тупі зранку - ми фізично функціонуємо на рівні зомбі з низькобюджетного фільму жахів. Наша префронтальна кора спить, а моторні навички обмежені можливістю натиснути кнопку «відкласти будильник» 14 разів поспіль.

Соціальний джетлаг - це хронічний стан більшості сов. Ми живимося кавою та енергетиками, намагаючись підлаштуватися під світ, створений ранніми пташками, а ввечері, коли нормальні люди лягають спати, наш мозок раптово каже: «О, привіт! А давай згадаємо той соромний випадок у п'ятому класі і паралельно напишемо симфонію?»

Еволюційна теорія: Чому ми такі різні?

Американський дослідник сну Фредерік Суонг та його колеги висунули так звану «гіпотезу чатових». Вони досліджували сучасні племена мисливців-збирачів (наприклад, племя Хадза в Танзанії) і виявили дивовижну річ.

Протягом 20-годинного спостереження всі члени племені одночасно спали загалом лише... 18 хвилин за всю ніч!

У будь-який інший момент принаймні одна людина або не спала, або перебувала у стані поверхневого сну. Вікові та індивідуальні відмінності в хронотипах гарантували, що племя майже ніколи не залишалося безнаглядним. Сови вартували в першій половині ночі, жайворонки прокидалися о третій-четвертій ранку.

Це не збитий режим. Це біологічна розмаїтість, яка допомогла Homo Sapiens завойовувати планету.

Вердикт: Чи можна «полагодити» сову?

Тож чи можна змінити свій хронотип? Коротка відповідь: ні. Довга відповідь: ні, але ви можете катувати себе світлотерапією, суворим графіком та мелатоніном у пігулках, щоб імітувати нормальну людину.

Ваш хронотип задійснений у генах (зокрема, у генах CLOCK та PER3). Ви не можете просто «пересилити» свій ДНК за допомогою мотиваційних відео на YouTube або холодного душу. Якщо ви сова, спроба стати жайворонком просто зробить вас сумною, роздратованою та хронічно хворою совою з підвищеним ризиком інфаркту та цукрового діабету.

Тому, якщо ви знову читаєте це о другій ночі, поки нормальний світ спить: заспокойтеся. Ви не ліниві. Ви просто виконуєте свою давню еволюційну функцію - бережете печеру від шаблезубих тигрів.

Шкода тільки, що за захист печери о другій ночі тепер не платять зарплату, а начальник усе одно вимагає бути на роботі з ранку. На добраніч... або вже доброго ранку.

Климчук Артемія

Мусака — класична грецька запіканка: покроковий рецепт

Мусака — одна з найвідоміших страв грецької кухні. Вона поєднує ніжні баклажани, соковитий м'ясний соус і повітряний вершковий соус бешамель, який після запікання перетворюється на апетитну золотисту скоринку. Незважаючи на велику кількість етапів, приготувати мусаку вдома зовсім не складно.

Інгредієнти
Для основи:

• 2 великі баклажани;
  
• 500 г м'ясного фаршу (яловичина або суміш яловичини та свинини);
  
• 1 велика цибулина;
  
• 2 зубчики часнику;
  
• 2 помідори або 250 мл томатного соусу;
  
• 2 ст. л. томатної пасти;
  
• 2 ст. л. оливкової олії;
  
• сіль і чорний перець за смаком;
  
• 1 ч. л. сушеного орегано;
  
• дрібка кориці (за бажанням).
  

Для соусу бешамель:

• 50 г вершкового масла;
  
• 50 г борошна;
  
• 500 мл молока;
  
• 1 яйце;
  
• 70 г твердого сиру;
  
• дрібка мускатного горіха;
  
• сіль за смаком.
  

Покрокове приготування

Крок 1. Підготуйте баклажани
Наріжте баклажани кружальцями товщиною близько 1 см. Посоліть їх і залиште на 20–30 хвилин, щоб позбутися зайвої гіркоти. Потім промийте, обсушіть паперовим рушником і злегка змастіть оливковою олією.
Запікайте в духовці при 200 °C приблизно 15–20 хвилин або обсмажте до легкої золотистої скоринки.

Крок 2. Приготуйте м'ясний соус
Розігрійте олію на сковороді. Обсмажте дрібно нарізану цибулю до м'якості, додайте подрібнений часник.
Додайте фарш і готуйте, постійно розбиваючи грудочки, поки він не підрум'яниться.
Покладіть томатну пасту, подрібнені помідори або томатний соус, орегано, сіль, перець і за бажанням дрібку кориці. Тушкуйте 15–20 хвилин, поки соус стане густішим.

Крок 3. Зробіть соус бешамель
У сотейнику розтопіть вершкове масло. Всипте борошно й перемішуйте приблизно хвилину.
Поступово вливайте тепле молоко, постійно помішуючи вінчиком, щоб не утворилися грудочки.
Коли соус загусне, додайте сіль, мускатний горіх і натертий сир. Зніміть з вогню, трохи охолодіть і швидко вмішайте яйце.

Крок 4. Зберіть мусаку
Змастіть форму для запікання.
Викладіть:

• перший шар баклажанів;
  
• половину м'ясної начинки;
  
• ще один шар баклажанів;
  
• решту м'ясного соусу;
  
• зверху рівномірно розподіліть соус бешамель.
  

За бажанням посипте додатковою порцією натертого сиру.
Крок 5. Запікайте
Поставте форму в духовку, розігріту до 180 °C.
Запікайте 40–45 хвилин, поки верх не стане золотистим.
Після приготування залиште мусаку на 15–20 хвилин. Так вона краще триматиме форму під час нарізання.

Поради

• Найкращий смак мусака має після нетривалого відпочинку або навіть наступного дня.
  
• Замість баклажанів можна додати тонкі скибочки картоплі або кабачків.
  
• Для більш насиченого смаку використовуйте суміш кількох видів сиру ті бішу кількість ніж в рецепті.
  

Смачного!
Мусака — це страва, яка чудово підходить як для сімейної вечері, так і для святкового столу. Ароматні овочі, соковите м'ясо та ніжний вершковий соус створюють гармонійне поєднання смаків, яке давно стало візитівкою грецької кухні.

Тимченко Анастасія

Як тренувати тіло, не відриваючись від гарнітури

Робочий день фахівця зі стягнення — це не лише емоційне навантаження, але й суворе випробування для фізіології. Тривале сидіння в одній позі призводить до застою лімфи, погіршення кровообігу в органах малого таза та деградації м'язового корсета.

Але найцікавіше те, що ваша постава безпосередньо впливає на вашу ефективність у спілкуванні. Коли ви сутулитесь, ваша грудна клітка стискається, діафрагма не може працювати на повну. Через це дихання стає поверхневим, голосу не вистачає резонансу, він звучить вище, тихіше і з нотками невпевненості. Клієнти на підсвідомому рівні зчитують цю слабкість.

Рівна спина та розкриті плечі роблять голос глибоким, авторитетним та переконливим. Тому домашній фітнес — це не лише про здоров'я, але й про ваші робочі показники.

«Невидимий фітнес»: Тренування під час роботи

Необов'язково одягати спортивну форму, щоб давати тілу навантаження. Використовуйте принцип NEAT (повсякденна нетренувальна активність) просто в робочому кріслі.

1. Комплекс «Сталевий центр» (Для живота та спини):

Вакуум: Сядьте на край стільця, вирівняйте спину. Зробіть глибокий вдих, а на видиху максимально втягніть живіт, намагаючись «приклеїти» пупок до хребта. Затримайте дихання на 5-8 секунд, відпустіть. Повторіть 5 разів. Це тренує поперечні м'язи, які захищають поперек від болю.

Ізометрія преса: Покладіть долоні на стіл перед собою. З силою тисніть руками на стільницю зверху вниз, одночасно напружуючи прес, ніби очікуєте удару в живіт. Тримайте напругу 10 секунд.

2. Комплекс «Анти-набряк» (Для ніг та тазу):

Секретні сідниці: Ритмічно сильно стискайте і розслабляйте сідничні м'язи (20-30 разів). Це покращує кровообіг у тазовій ділянці і рятує від застою крові.

Невидима екстензія: Сидячи рівно, випряміть одну ногу під столом так, щоб вона стала паралельною підлозі. Натягніть носок на себе. Тримайте 15 секунд, потім змініть ногу. Це змусить працювати квадрицепси.

Трихвилинна реанімація: Що робити між складними дзвінками

Коли ви закінчили важку розмову, тіло автоматично «згортається» в захисну позу — плечі підіймаються до вух, шия втягується. Зніміть цей м'язовий панцир за час, поки не випав наступний клієнт:

-Скидання плечей: Сильно підтягніть плечі до вух на вдиху, максимально напружте шию, а на різкому видиху — киньте плечі вниз. Зробіть 3 рази.

-Розкриття грудей: Зчепіть руки в замок за спинкою стільця (якщо це можливо) або просто за спиною. Відведіть плечі назад, зведіть лопатки і потягніться грудьми вперед і вгору. Дихайте глибоко 20 секунд.

-Скручування (Твіст): Сядьте рівно. Покладіть праву руку на ліве коліно, а лівою рукою візьміться за спинку стільця. На видиху плавно скрутіться вліво, дивлячись через ліве плече. Повторіть в інший бік. Це поверне рухливість хребту.

Інтеграція цих простих рухів у ваш робочий день не вимагає спеціального часу чи зусиль, але наприкінці місяця ваша спина, шия та нервова система скажуть вам величезне «дякую».

Радіонова Тетяна

Що насправді знають про нас мобільні додатки

Уявіть звичайний ранок. Ми прокинулися, взяли телефон, подивилися погоду, відкрили месенджер, гортаємо стрічку, перевірили пошту, замовили щось в інтернет-магазині, поставили музику дорогою на роботу. Здається, нічого особливого. А тепер уявімо, що кожен із цих додатків веде маленький щоденник. Один записує, коли ми ним користуємося. Інший знає приблизне місце перебування. Третій пам’ятає, що ми шукали. Четвертий знає, що ми купували. А деякі можуть отримувати доступ до камери, мікрофона, контактів, фотографій або файлів — якщо ми надали відповідний дозвіл. І тут виникає цікаве питання: а що насправді знають про нас мобільні додатки?

Не так страшно, як іноді пишуть в інтернеті. Але й не так мало, як нам може здаватися.

«Дозволити» — це маленька кнопка з великим значенням

Напевно, кожен хоча б раз встановлював новий додаток і майже автоматично натискав: «Дозволити». Доступ до геолокації? Дозволити. Повідомлення? Дозволити. Фото? Дозволити. Контакти? Ну добре…

А потім ми вже й не пам’ятаємо, що саме дозволили. Насправді сучасні смартфони дають нам досить багато можливостей контролювати ці доступи. На iPhone, наприклад, можна побачити, які категорії даних програма може збирати, чи пов’язуються вони з нами або пристроєм і чи використовуються для відстеження. В Android подібну інформацію можна переглянути в розділі «Безпека даних» у Google Play. Тобто перед встановленням програми можна хоча б приблизно зрозуміти, з чим ми маємо справу. І це вже хороша звичка — не натискати «Дозволити» автоматично.

 Геолокація може розповісти набагато більше, ніж просто «де я зараз»

Здавалося б, що такого особливого в геолокації? Ну знає додаток, де ми знаходимося. Але якщо дивитися не на одну точку, а на багато таких точок протягом тривалого часу, картинка стає набагато цікавішою. Можна зрозуміти, де людина буває найчастіше, які місця відвідує, де працює, де проводить вільний час, куди їздить. Саме тому дані про місцезнаходження вважаються досить чутливими. Наприклад, Федеральна торгова комісія США у своїх справах окремо звертала увагу на випадки збору та продажу точних даних про місцезнаходження користувачів. І тут важливо не впадати в крайнощі. Це не означає, що кожен додаток постійно стежить за нами. Іноді геолокація дійсно потрібна для роботи самого сервісу — наприклад, карт, навігації, доставки чи прогнозу погоди. Питання в іншому: чи справді конкретному додатку потрібен такий доступ і на який саме час?

А що щодо мікрофона?

Ось тут у багатьох одразу виникає підозра. «Я тільки поговорила з подругою про новий диван — і мені вже показують рекламу диванів! Вони нас слухають!» Звучить переконливо. Але автоматично робити такий висновок не варто. Реклама може з’явитися через безліч інших сигналів: наші пошуки, переглянуті сторінки, відвідані сайти, покупки, взаємодії з рекламою, приблизне місцезнаходження та інші дані. До того ж доступ до мікрофона — це окремий дозвіл, який операційна система може контролювати. Тому якщо нас хвилює, чи має якийсь додаток доступ до мікрофона, набагато корисніше перевірити дозволи, ніж будувати теорії. А іноді відповідь виявляється дуже простою: ми самі колись натиснули «Дозволити», а потім забули.

Фотографії — це теж інформація

Ми звикли сприймати фотографію просто як картинку. Але для цифрового сервісу фотографія може бути набагато більшим набором інформації. Це сам файл, його характеристики, час створення, а залежно від конкретної ситуації — й інші технічні дані. Деякі додатки отримують доступ до фотографій, тому що це необхідно для їхньої роботи: наприклад, коли ми хочемо завантажити фото в соцмережу, відправити його в чат або відредагувати. Але погодьтеся, є різниця між: «Додатку потрібне одне фото, яке я зараз виберу» і «Додатку потрібен постійний доступ до всієї моєї медіатеки». Тому коли телефон пропонує вибрати рівень доступу, варто хоча б на секунду прочитати, що саме він запитує.

Контакти теж можуть бути дуже цінними

Телефонна книга — це не просто список імен. Там можуть бути номери телефонів, електронні адреси, імена родичів, друзів, колег, клієнтів. Тому дозвіл на контакти — це фактично доступ не лише до інформації про нас, а й до даних інших людей, які є в нашій телефонній книзі. Звичайно, деяким сервісам це справді потрібно. Наприклад, месенджеру — щоб знайти наших знайомих, які вже ним користуються. Але якщо якийсь абсолютно незрозумілий додаток для ліхтарика просить доступ до контактів… Можливо, варто хоча б задуматися.

 Іноді найцікавіше — це не те, що ми вводимо, а те, що ми робимо

Ось тут починається справжня цифрова історія. Ми можемо нічого не купувати й навіть нічого не писати. Але додаток може бачити певні дані про те, як ми ним користуємося. Що відкриваємо. Що натискаємо. Скільки часу проводимо в певному розділі. Які функції використовуємо. Що шукаємо. Який контент переглядаємо. Apple прямо зазначає, що в інформації про приватність можуть бути вказані такі категорії, як дані про використання, історія пошуку, покупки, ідентифікатори та діагностичні дані. І це логічно: сервісу потрібно розуміти, як працює його продукт. Але для користувача важливо знати, що «дані» — це не тільки ім’я, номер телефону чи фотографія. Наші дії теж можуть бути частиною цієї картини.

А тепер найцікавіше — коли різні шматочки складаються разом

Окремо кожна інформація може здаватися абсолютно невинною. Наприклад: приблизне місцезнаходження; покупки; пошукові запити; використання певних додатків; час активності; уподобання; музика, яку слухаємо; товари, які переглядаємо. Але якщо подивитися на все разом, можна скласти досить детальний цифровий портрет людини. Саме тому питання приватності сьогодні — це не тільки «чи знає хтось моє ім’я?». Іноді набагато цікавіше питання: «Що можна зрозуміти про мене, якщо зібрати докупи всі ці маленькі шматочки?»

Чому безкоштовні додатки взагалі збирають дані?

Тут теж немає однієї відповіді. Дані можуть використовуватися для роботи самого сервісу, аналітики, персоналізації, реклами, безпеки або інших цілей — залежно від конкретного додатка. Тому фраза «якщо додаток безкоштовний, значить товар — це ми» звучить ефектно, але надто спрощує ситуацію. Не кожен безкоштовний додаток збирає величезну кількість інформації. І не кожен платний додаток нічого не збирає. Треба дивитися на конкретний сервіс і його правила. Саме для цього Apple має позначки приватності в App Store, а Google Play — розділ «Безпека даних».

Чи означає це, що за нами хтось сидить і спостерігає?

Ні. І це важливо сказати прямо. У більшості випадків мова зовсім не про те, що якийсь співробітник компанії сидить і читає нашу переписку або дивиться, куди ми ходимо. Зазвичай йдеться про автоматизовані системи, аналітику, технічні дані та алгоритми. Але масштаб збору інформації все одно варто розуміти. Наприклад, Apple визначає «відстеження» як поєднання даних із конкретного додатка з даними інших компаній для цілей реклами або вимірювання реклами, а також передачу даних брокерам. Для такого відстеження на платформах Apple потрібен окремий дозвіл користувача. Тобто сучасний телефон — це не шпигун у кишені. Але це й не просто «телефон». Це пристрій, через який проходить величезна кількість нашої цифрової активності.

Що можемо зробити ми самі?

І ось тут, на мою думку, найкорисніша частина всієї історії. Не потрібно видаляти всі додатки, заклеювати камеру телефону й повертатися до кнопкового Nokia. Достатньо кількох простих звичок. По-перше, переглядати дозволи. Якщо додаток просить доступ до того, що йому очевидно не потрібно, можна відмовити. По-друге, час від часу переглядати вже надані дозволи. Бо ми могли дозволити щось рік тому і давно забути про це. По-третє, звертати увагу на інформацію про приватність перед встановленням нового додатка. В App Store та Google Play для цього є спеціальні розділи. І по-четверте — не встановлювати все підряд. Якщо нам потрібен калькулятор, не обов’язково встановлювати перший-ліпший калькулятор, який просить доступ до контактів, фотографій, мікрофона і геолокації. Бо калькулятору, здається, достатньо вміти рахувати.

Мабуть, головний висновок простіший, ніж здається. Наші телефони знають про нас чимало. Але значна частина цієї інформації з’являється не тому, що хтось таємно «зламав наше життя», а тому, що ми самі щодня користуємося цифровими сервісами й погоджуємося на певні способи обробки даних. Ми фотографуємо. Шукаємо. Купуємо. Пересуваємося. Спілкуємося. Дивимося відео. Замовляємо їжу. Використовуємо карти. І все це залишає цифровий слід. Тому, мабуть, не потрібно боятися технологій. Набагато корисніше — розуміти, як вони працюють. Наступного разу, коли телефон покаже віконце: «Дозволити доступ?» не обов’язково одразу натискати «Так». Можна просто на секунду зупинитися й подумати: «А навіщо цьому додатку це потрібно?» Іноді одна така секунда може бути набагато кориснішою за десять сторінок політики конфіденційності.

Щука Анна

Звуки, яких не існує: як кіно змушує нас чути неможливе

Коли ми дивимося фільм, то зазвичай звертаємо увагу на акторів, красиві кадри, музику, спецефекти. Але є одна річ, яку ми майже ніколи не помічаємо — звук. Ми чуємо, як герой іде коридором, як відкриваються двері, падає склянка, заводиться автомобіль, працює ліфт, гримить грім або вибухає будівля. Нам здається, що все це просто записали під час зйомок. Але дуже часто — ні. Чимало звуків у кіно створюють уже після того, як сцена знята. Іноді звук, який ми чуємо, взагалі не має нічого спільного з тим, що відбувається на екрані. Наприклад, звук кроків динозавра може бути створений зовсім не динозавром. Звук розбитого скла — не справжнім склом. А звук удару людини — іноді звичайним шматком селери. І ось тут починається найцікавіше.

Кіно може змусити нас почути те, чого ніколи не було

Є спеціальні люди, які займаються створенням і записом звуків для фільмів. Їх називають фолі-артистами. Їхня робота здається трохи дивною, якщо подивитися на неї збоку. Людина може ходити по студії в різному взутті, наступати на різні поверхні, відкривати десятки дверей, кидати предмети, терти тканину, бити по овочах і навіть ламати різні речі. І все це — заради кількох секунд у фільмі. Фолі-артист дивиться на сцену й думає не «що тут реально відбувалося?», а «що має почути глядач, щоб повірити в цю сцену?» Це дуже важлива різниця. Бо звук у кіно повинен не просто бути реалістичним. Він має бути переконливим. Іноді справжній звук навіть гірший за спеціально створений.

Кроки, яких на зйомці ніхто не почув

Уявімо сцену: герой повільно йде темним коридором. Актор справді йде коридором. Камера все знімає. Але на готовому фільмі його кроки можуть звучати зовсім інакше. Чому? Тому що під час зйомок навколо знаходяться оператори, освітлювачі, техніка, декорації. Мікрофон може записувати голоси людей, шум обладнання, автомобілі за вікном і десятки інших звуків. Тому кроки часто записують окремо. Фолі-артист може взути точно таке саме взуття, як у героя, і пройти по спеціальній поверхні. Причому один і той самий крок можна записати кількома способами. По дереву він звучатиме одним чином. По бетону — зовсім іншим. По мокрій підлозі — ще інакше. А якщо герой іде дуже обережно, звук теж доведеться зробити відповідним. Саме тому іноді один звук кроку в кіно — це результат досить великої роботи.

А тепер — селера

Одна з найцікавіших речей у звуковому дизайні — звуки ударів. У фільмах люди постійно падають, б’ються, врізаються в стіни, отримують удари й переживають різноманітні пригоди. Але записувати справжні удари людей, звичайно, ніхто не буде. Тому звуки створюють штучно. Для цього використовують різні предмети. Наприклад, звук ламання кісток можуть імітувати за допомогою овочів або інших матеріалів, які при розламуванні дають потрібний хрускіт. Іноді для звукового ефекту удару підходить навіть селера. Тобто страшна сцена, від якої ми здригаємося на дивані, може бути створена людиною, яка спокійно стоїть у студії й ламає овоч. І після цього дуже важко дивитися бойовики зовсім так само, як раніше.

Двері теж мають характер

Здавалося б, що може бути простішим за звук дверей? Але у кіно навіть двері можуть розповісти про персонажа. Стара дерев’яна дверь у покинутому будинку повинна скрипіти зовсім не так, як сучасні двері в дорогому готелі. Важкі металеві двері повинні звучати важко. Двері автомобіля — по-своєму. А якщо персонаж живе у старій квартирі, звук замка, ручки й дверей має відповідати цьому місцю. Тому звукові дизайнери можуть записувати десятки варіантів одного й того самого звуку, а потім вибирати той, який найкраще працює саме в конкретній сцені.

А як звучить динозавр?

Ось тут ми взагалі потрапляємо в цікаву ситуацію. Ніхто з людей ніколи не чув живого динозавра. Тому ніхто не може сказати: «Ні, цей звук неправильний. Справжній тиранозавр звучав інакше». Саме тому творці фільмів можуть експериментувати. Для створення голосів фантастичних істот використовували й використовують звуки різних реальних тварин, які потім змінюють, комбінують і обробляють. І в результаті народжується звук істоти, якої людство ніколи не бачило і не чуло. Але мозок глядача приймає його як правду. Ось у цьому й полягає магія кіно.

У космосі взагалі має бути тихо

А тепер ще один цікавий момент. У космосі немає повітря, яке могло б передавати звукові хвилі так, як це відбувається на Землі. Тобто знаменитий вибух космічного корабля з гучним «БУМ!» — це передусім художній прийом. Якби ми опинилися у відкритому космосі, багато таких подій ми просто не почули б. Але уявіть «Зоряні війни» без звуків лазерів, вибухів і двигунів. Трохи не те. Тому кіно свідомо порушує фізику, щоб зробити історію більш емоційною та зрозумілою для глядача. І це чудовий приклад того, що кінореалізм не завжди означає наукову точність. Іноді, щоб ми повірили у сцену, нам потрібно почути те, чого в реальності там бути не може.

Навіть дощ може бути не дощем

Коли в кіно йде дощ, ми чуємо його характерний шум. Але під час зйомки записати красивий і чистий звук дощу не завжди можливо. Тому його можуть додавати окремо. Причому звуковий дизайнер може створити цілий шар звуків: краплі по даху, вода на асфальті, шум вітру, стукіт по склу, віддалений грім. І в результаті ми отримуємо не просто «дощ», а атмосферу. Саме тому іноді в кіно дощ звучить набагато красивіше, драматичніше або страшніше, ніж звичайний дощ за нашим вікном.

Навіщо записувати звук одягу?

Здається смішним, але так. Якщо герой різко повертається, сідає, біжить або б’ється, звук його одягу може бути важливою частиною сцени. Тому фолі-артист може окремо записувати рухи куртки, сорочки, пальта, сумки, рюкзака чи іншого одягу. У фільмі це майже непомітно. Але якщо прибрати всі ці звуки, сцена раптом стане дивно порожньою. Ми можемо навіть не зрозуміти, чого саме не вистачає. Просто відчуємо: щось не так.

Чому страшний фільм без звуку вже не такий страшний?

Спробуйте якось подивитися сцену жахів без звуку. Дуже багато моментів одразу втратять свою силу. Людина стоїть у темному коридорі. Двері повільно відкриваються. Герой озирається. На екрані може практично нічого не відбуватися. Але потім ми чуємо тихий скрип. Пауза. Ще один звук. І раптом — різкий удар. Ми підстрибуємо. Хоча візуально могли побачити абсолютно те саме. Звук керує нашим очікуванням. Він може змусити нас чекати небезпеки ще до того, як вона з’явиться на екрані. Саме тому в хорошому трилері іноді тиша страшніша за музику.

Ми взагалі дуже рідко помічаємо хорошу роботу зі звуком

І це, мабуть, найцікавіше. Якщо костюм у фільмі виглядає дивно — ми це помітимо. Якщо актор погано зіграв — теж. Якщо декорації виглядають неприродно — звернемо увагу. А якщо звук зроблений ідеально, ми просто повіримо в те, що бачимо. Ми не думаємо: «О, як добре записали звук кроків». Ми думаємо: «Він іде». Саме тому хороша звукова робота часто залишається непомітною. Вона не повинна кричати про себе. Вона повинна створювати відчуття, що все відбувається насправді.

І наступного разу послухайте фільм, а не тільки подивіться його

Коли будете дивитися кіно, спробуйте звернути увагу на те, що зазвичай проходить повз. Як звучить кімната? Що чути на задньому плані? Який звук видає одяг героя? Як звучить його взуття? Чи є шум за вікном? Що відбувається в моменти тиші? Можливо, після цього звичайний фільм відкриється зовсім з іншого боку. Бо кіно — це не тільки те, що ми бачимо. Це ще й те, що ми чуємо, навіть коли не замислюємося про це.

І тепер, коли в черговому фільмі герой ефектно вріжеться в стіну, а ми почуємо гучний удар, можна на секунду згадати, що десь у студії, можливо, жодна стіна взагалі не постраждала. А постраждала… селера.

Щука Анна