Знаєте це специфічне відчуття, коли ви сідаєте чекати продовження улюбленої книги, фільму чи гри, а в результаті встигаєте пройти всі п’ять стадій прийняття горя, завести кота, поховати кота і самі трохи покритися пліснявою? Вітаю, ви потрапили до клубного товариства Ждунів Вищої Категорії. І я в ньому - не просто почесний член, я тутешній голова профкому.
Я - абсолютний, професійний ас у справі розтрати власних молодих років на очікування речей, які, швидше за все, вийдуть вже після теплової смерті Всесвіту. Наразі мій особистий списочок мазохізму очолюють «Вітри зими» Джорджа Мартіна та The Elder Scrolls VI від Bethesda.
Щоб ви розуміли масштаб катастрофи: поки ці поважні панове чухали потилиці й обіцяли «ну от-от, ще трішечки, наступного вівторка», я встигла закрити школу, відмучитися в університеті, влаштуватися на роботу, переїхати в інше місто та в повній мірі офігіти від того небюджетного трилера без сценарію, який дорослі чомусь називають «реальним життям». А цих творів мистецтва... правильно, досі немає! Дякую, Джордже, дякую, Тодд, ви робите моє існування неймовірно динамічним.
Ще десь у куточку моєї дитячої наївності припадає пилом очікування нової книги Кассандри Клер та ще парочки анонсів десятилітньої давнини, про які самі автори вже давно забули, запиваючи свій сором шотландським віскі.
З приємного (якщо це взагалі можна так назвати): цього року я нарешті дочекалася фіналу «Добрих Предвісників». І знаєте що? Я розчарувалася! Так, панове, я чекала роками, щоб отримати емоційний ляпас і сидіти з обличчям людини, якій замість торта подали суху тирсу. Але ей! Головне факт - я дочекалася!
Я все ще щиро вірю й надіюся, що решту своїх фаворитів побачу не на пенсійному візку зі слуховим апаратом. Хоча, враховуючи події останніх років, зараз моє головне досягнення - це взагалі просто фізично дожити до завтрашнього ранку.
І от, сидячи над чашкою остиглої кави й підраховуючи сиві волосини на голові, я задалася питанням: а хто ж вони - абсолютні чемпіони світового масового фанатського харакірі? Скільки чекали люди, чиє терпіння гартувалося в пекельному вогні розчарувань? Давайте розберемо найвидатніші рекорди в історії колективного ждуництва, які мали ажіотаж рівня Джорджа.
Duke Nukem Forever - 14 років мук та тріумфальне повернення застарілого непотребу
Якщо вам менше трицяти років, то назва Duke Nukem Forever для вас - це просто дивний рядок у Вікіпедії. Але на зламі тисячоліть це була не просто гра. Це був культ, релігія та головний ігровий мем століття.
Для контексту: Duke Nukem - це серія шутерів про брутального блондина в окулярах, який трощить прибульців і видає вульгарні жарти в стилі бойовиків 90-х. У 1996 році гра Duke Nukem 3D стала абсолютним хітом. Розробники на радощах одразу анонсували продовження: «Чекайте, це буде розрив!». Це було у 1997 році.
А далі почався цирк, який затягнувся на 14 років.
Про гру згадували в кожному ігровому журналі щомісяця упродовж цілого десятиліття! Журналісти встигали одружитися, завести дітей і сивіти, а на обкладинках стабільно майорів напис: «Чекаємо на Дюка цього року!».
За цей час гра отримала офіційне прізвисько «Vaporware» - тобто продукт-привид. Вона існувала тільки в обіцянках і мареннях авторів. Головний розробник захворів на перфекціонізм: щоразу, коли у світі з’являвся новий графічний рушій, він викидав УСІ напрацювання в смітник і наказував робити гру з нуля. І так раз за разом.
Кожен перенос дати супроводжувався скандалами, судами з видавцями, які втрачали мільйони, та звільненнями виснажених працівників.
І от, у 2011 році сталося диво. Гра НАРЕШТІ вийшла. Це була подія світового масштабу! Гравці бігли в магазини з тремтячими руками, ніби купували квиток до раю.
І що ж вони отримали після 14 років очікування? Повний і беззаперечний провал. Гра виявилася нудним, кривим і абсолютно застарілим непотребом із жартами, які вже давно смерділи пліснявою. Це був той випадок, коли легенду краще було залишити в землі, ніж викопувати її труп через 14 років.
Твін Пікс: Повернення - Синдром Лінча, або Як 26 років очікування завершилися абсолютним тріумфом
А тепер перейдемо до справді грандіозного випадку у нашому списку, де понад два десятиліття очікування закінчилися не ганьбою, а справжнім культурним триумфом та масовим фанатським катарсисом. У 1990 році режисер Девід Лінч випустив серіал «Твін Пікс», який перевернув уявлення про телебачення. Мільйони людей по всьому світу кинули свої справи, щоб дізнатися головну таємницю: «Хто вбив Лору Палмер?». Але після другого сезону у 1991 році канал закрив проект на найцікавішому місці. У фінальній серії персонаж Лори Палмер шепоче головному герою, агенту Куперу, у Червоній Кімнаті пророчу фразу: «Побачимося через 25 років».
Девід Лінч не просто не жартував - він дотримався обіцянки з точністю ювеліра.
Фнати ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ РОКІВ розбирали кожну деталь перших двох сезонів. Вони вивчали положення пирогів у кадрах, перевертали аудіодоріжки задом наперед, писали кілометрові фоліанти теорій і буквально молилися на повернення Лінча. Це була не просто фанатська спільнота - це була справжня вірна секта.
І от, у 2017 році (через 26 років) виходить 3-й сезон - «Твін Пікс: Повернення».
Це викликало абсолютний вибух у медіа, а для фанатів стало найкращим подарунком, який тільки можна було уявити. Замість того, щоб подати банальну й дешеву ностальгію для галочки, Лінч повернувся й створив беззаперечний мистецький шедевр.
Аудиторія була в справжньому захваті: автори не просто виправдали 26 років очікування, а перевершили найсміливіші сподівання, видавши 18 годин чистого, геніального та безапеляційного сюрреалізму. Кінокритики аплодували стоячи, а фанати пищали від щастя, адже отримали саме те, за що так полюбили Лінча - виклик, магію та неймовірну атмосферу. Це був той самий рідкісний випадок, коли чекати чверть століття виявилося повністю виправданим рішенням!
Висновок, або Чому ми продовжуємо купувати квитки на цей потяг болю
Тож який головний урок ми можемо винести з усього цього мазохістичного карнавалу?
Бути фанатом у XXI столітті - це як добровільно підписати контракт на емоційне рабство. Ми витрачаємо найкращі роки свого життя, спостерігаючи, як наші улюблені творці старіють, лінуються, б’ються з видавцями або просто купують собі яхти на наші гроші й забувають про те, що обіцяли випустити продовження.
Ми чекаємо роками. Ми будуємо грандіозні повітряні замки у своїх головах. А потім отримуємо або застарілий Duke Nukem, або розчарування рівня «Добрих Предвісників», але як ви пам’ятаєте, є і випадки коли очікування було виправдане.
Але знаєте що? Я все одно сиджу й чекаю. Я чекаю на свої «Вітри зими». Я чекаю на The Elder Scrolls VI. Я готова терпіти це пекло далі.
Тому що десь глибоко всередині кожного з нас живе маленький, наївний Хатіко, який вірить, що наступного вівторка на екрані з’явиться той самий заповітний трейлер. Головне - банально дожити. А тепер пробачте, мені треба піти перевірити оновлення на сайті Джорджа Мартіна. Раптом він написав ще два абзаци?
 |
| Климчук Артемія |
